Розділ 31

Старі руїни здіймалися перед ним, мов кістяк давно померлого велетня.

Кам'яні стіни були вкриті тріщинами, крізь які пробивалося тьмяне світло вечора. Десь на верхівці ще трималися уламки склепіння, але більшість вежі вже давно здалася часу й забуттю. І все ж тут було щось таке, що змушувало повітря тремтіти. Невидиме. Глибоке.

Еріан зупинився перед входом.

Серце калатало так сильно, що відлуння биття здавалося чути навіть у тиші. Він стиснув кулаки, намагаючись заспокоїти дихання. У грудях бурштинове світло пульсувало в такт серцю — то спалахуючи яскравіше, то майже згасаючи, ніби вагалося разом із ним.

Він зробив крок.

Повітря всередині було холодним. Не таким, як зовні — іншим. Глибшим. Наче сама вежа дихала століттями, і кожен її подих залишався тут назавжди.

Кам'яна підлога була вкрита пилом, але десь далі, в глибині, Еріан помітив слабке сяйво. Воно пульсувало — повільно, ритмічно, мов серце.

Він рушив на світло.

Кроки лунали глухо, розбиваючись об старі стіни. Тіні танцювали навколо, викривлюючи простір, і чим далі він ішов, тим більше відчував, що магія тут… інша. Не розділена. Не слухняна. Вона текла, мов вода, що не знає берегів, і в цьому плині було щось давнє, майже священне.

Він увійшов у центральну залу.

І завмер.

Світло лилося звідусіль — не від кристалів, не від ламп. Воно народжувалося в самому повітрі, в камені, в тріщинах стін. Золоте, бурштинове, глибоке синє — всі відтінки змішувалися, перетікали один в одного, створюючи відчуття, ніби він опинився всередині живого сяйва.

А посеред цього сяйва стояв він.

Високий. Прямий. У темній мантії, що змінювала відтінок залежно від того, куди падало світло — від глибокого синього до майже чорного. Його волосся спадало на плечі, а обличчя… обличчя, яке Еріан бачив лише раз — на Різдвяному Балі, коли воно здавалося йому чужим, далеким, майже нереальним.

Тепер воно було близько.

І в ньому він побачив себе.

Ті самі лінії. Той самий вигин брів. Ті самі очі — тільки іншого кольору.

— Ти прийшов, — сказав Асторіан Вельмар.

Голос був тихим, але в тиші вежі він прозвучав, мов удар.

Еріан відчув, як земля під ногами хитнулася.

— Це… — його голос зірвався. — Ти…

— Я чекав на тебе.

Асторіан зробив крок уперед. Світло навколо нього здригнулося, ніби впізнало господаря.

— Я знав, що ти прийдеш. З того моменту, як ти ступив в Академію. З того моменту, як сфера визначила твоє світло.

Еріан відступив на крок.

— Це ти… — прошепотів він. — Ти викрав Кристал.

Це не було питанням.

Асторіан не заперечив.

— Я забрав те, що ніколи не мало належати їм, — спокійно сказав він. — Те, що вони розділили, щоб контролювати.

— Ти зруйнував Академію!

— Я показав їй правду.

Асторіан підійшов ще ближче. Світло навколо них стало густішим, теплішим, ніби сама вежа реагувала на його присутність.

— Подивись навколо, Еріане. Тут, у цій вежі, магія не знає поділу. Світло, тінь, кристали — усе це одне. Так було споконвіку. Так має бути.

Він зупинився на відстані кроку.

— Ти відчуваєш це. Я знаю, що відчуваєш. Бо ти — мій син.

Слова впали важко, мов каміння.

Еріан відчув, як у грудях щось стискається. Бурштинове світло спалахнуло яскравіше — і він не міг зрозуміти, чи то від гніву, чи від болю.

— Твій син, — повторив він, і голос його тремтів. — Ти називаєш мене сином?

Асторіан дивився на нього з чимось, що могло б бути ніжністю.

— Ми схожі, Еріане. Я бачив це відразу. Твоя магія — нестабільна, неслухняна, вона не хоче підкорятися правилам. Бо вона знає, що правила — це клітка.

— Не називай мене сином!

Крик розірвав тишу.

Еріан відчув, як у грудях вибухає щось, що він стримував роками. Усі ті ночі, коли він не знав, ким є. Усі ті дні, коли відчував себе чужим серед звичайних дітей. І всі ті моменти, коли не цінував батьків, які виростили його.

— Ти покинув мене! — його голос зірвався на хрип. — Ти віддав мене, коли я був немовлям! Ти навіть не спробував бути поруч!

— Я рятував тебе.

— Ти рятував себе!

Сльози навернулися на очі, але він не дозволив їм упасти.

— Ти зрадив мою матір. Ти сказав їм, що це вона була лідером. Ти дозволив її засудити, а сам пішов вільним!

Асторіан здригнувся. Вперше його обличчя втратило ту холодну величність.

— Ти не розумієш…

— Я розумію! — Еріан зробив крок уперед. — Я розумію, що ти боявся. Що ти обрав себе. Що ти кинув її, а потім кинув мене. І все це заради якихось ідей про магію, яка не має меж!

Світло навколо них затремтіло. Тіні здригнулися. Навіть вежа, здавалося, затамувала подих.

— Я не хочу бути схожим на тебе! — видихнув Еріан. — Я не хочу твоєї правди. Я не хочу твоєї магії. Я хочу, щоб ти зник із мого життя так само, як зник тоді!

Асторіан дивився на нього довго.

Його обличчя було нерухомим, але в очах щось змінювалося — темніло, ставало глибшим.

— Ти думаєш, що знаєш правду, — тихо сказав він. — Але ти не знаєш нічого.

Його голос став холоднішим.

— Ти не знаєш, чого мені коштувало залишити тебе. Не знаєш, скільки ночей я провів, уявляючи, як ти ростеш без мене. Не знаєш, як я шукав спосіб повернутися.

— Але ти не повернувся!

— Бо я будував світ, у якому тобі не доведеться боятися!

Його голос уперше підвищився. Світло навколо спалахнуло яскравіше, тіні витягнулися, мов живі.

— Ти думаєш, я хотів, щоб ти виріс у цій Академії? У цій клітці, де магію розділили, щоб контролювати? Де сильних бояться, а не поважають?

Він зробив крок до Еріана.

— Я хотів, щоб ти був вільним. Щоб ти міг стати тим, ким захочеш, а не тим, ким дозволять.

— І тому ти зруйнував Академію? — гірко всміхнувся Еріан. — І тому тіні нападають на студентів? І тому Марек лежить у лазареті з тріщинами на шкірі?

 Асторін завмер.

— Ти не розумієш, що відбувається насправді, — голос Асторіана став тихішим, але в ньому з’явилася нова нотка. Роздратування? Гнів? — Ти бачиш лише шматок. Ти не знаєш, хто стоїть за цим. Хто справді хоче зруйнувати Академію.