Розділ 30

Світло в кабінеті директора стало густішим, важчим. Або це просто Еріану здалося, що повітря навколо стиснулося, бо в грудях бурштинове світіння пульсувало надто сильно, надто впізнавано. Вейлард Селемін дивився на нього з тим спокоєм, який міг означати все: і терпіння, і очікування, і те, що він уже знає більше, ніж каже.

— Чому вас це цікавить? — повторив директор.

Еріан відчув, як слова застрягли в горлі. Він міг би сказати правду. Про сон. Про матір. Про вежу. Але якщо він помиляється? Якщо це було лише відлунням його власного страху, а не справжнім посланням? Тоді він виставить себе дурнем перед людиною, яка й так уже бачила його слабкість.

— Ми просто… хотіли зрозуміти, — нарешті видихнув він. — Бо студенти говорять багато чого, і нам здалося, що краще знати, ніж боятися невідомого.

Директор дивився на нього ще кілька довгих секунд. Потім його обличчя трохи пом’якшало.

— Розумне бажання, — сказав він. — Але не завжди безпечне.

Він обійшов стіл і зупинився біля вікна. За ним Академія тільки-но прокидалася — перші студенти з’являлися на доріжках, десь далеко пролунав дзвін.

— Стара вежа закрита не тому, що ми хочемо приховати минуле, — промовив він тихо. — А тому, що минуле іноді краще залишати там, де воно є.

Він обернувся до них.

— Якщо це все, що ви хотіли знати, повертайтеся до своїх занять. І пам’ятайте: цікавість — це добре. Але в Академії є місця, куди краще не ходити без підготовки й без дозволу.

Еріан кивнув.

— Дякуємо, пане директоре.

Вони вийшли в коридор, і коли двері зачинилися, Ліор тихо прошепотів:

— Ти йому не повірив.

— А ти? — так само тихо спитав Еріан.

Ліор мовчав кілька секунд.

— Ні, — нарешті відповів він. — Але це не означає, що він брехав. Просто… він сказав не все.

Еріан глибоко вдихнув.

— Я знаю.

Вони рушили коридором назад. Світло кристалів уже стало яскравішим — Академія прокидалася. Десь сміялися студенти, хтось поспішав на першу лекцію, життя поверталося в звичне русло.

Але в голові Еріана все ще пульсувало одне слово.

Вежа.

***

День тягнувся повільно, ніби час вирішив перевірити його на міцність.

Еріан сидів на лекції з теоретичної магії, дивився на пергамент перед собою, але не бачив жодного рядка. Перед очима стояла вона — та зала зі сну, дзеркальна підлога, сотні відтінків світла. І її обличчя. Олівії. Матері, яку він ніколи не знав.

А тепер вона кликала його туди, куди він боявся йти.

Стара вежа.

Він чув про неї лише уривками — від старшокурсників, у розмовах, які обривалися, щойно помічали, що він слухає. Та й ці згадки були, коли бурштинове світло вперше у ньому пробудилось. Він і не придавав серйозне значення їхнім розмовам тоді.

А тепер ще й директор підтвердив: доступ закритий, і не просто так.

Але якщо там справді Кристал?

Якщо те, що йому наснилося, — правда?

Тоді він не має права сидіти й чекати, поки хтось інший зробить те, що має зробити він.

Страх стискав грудях щоразу, коли він уявляв, як іде туди сам. Орден Сіріанів — не просто назва. Вони змогли викрасти Кристал з-під носа всієї Академії. Вони відкрили розлом у саду. Вони не зупиняться.

А якщо вони там?

Якщо вони чекають?

Еріан відчув, як долоні стають вологими. Його магія ще нестабільна. Він ледве навчився викликати світло, а вже тим паче — битися з тими, хто знає про магію більше, ніж він коли-небудь дізнається.

Але інша думка була ще гіршою.

А якщо там нічого немає?

Якщо сон був просто грою його розуму — наслідком усього, що сталося останніми днями? Тоді він піде туди, ризикне, можливо, навіть потрапить у халепу… і виявиться, що все це було марно. І тоді він почує їхні голоси: «Ну що, герой, знайшов Кристал?», «Ти ж тільки недавно навчився керувати своєю магією, а вже лізеш рятувати Академію».

Від цієї думки ставало ще гірше, ніж від страху перед Орденом.

Бо страх перед невідомим він міг подолати.

А от страх виявитися дурнем перед усіма… цей був глибшим. Старшим. Тим, що жив у ньому з дитинства, коли він робив щось не так, а всі сміялися.

І тому він вирішив.

Він піде сам.

Не тому, що не довіряє друзям. А тому, що не має права їх тягнути. Якщо там справді небезпечно — він не хоче, щоб вони постраждали через нього. Якщо там нічого немає — він не хоче, щоб вони бачили, як він помиляється.

Але є одна людина, якій він мусить сказати правду.

Бо якщо він не повернеться…

Він не міг закінчити цю думку.

***

Він знайшов її в старій бібліотеці.

Рубі сиділа в кутку, за столом, заваленому книгами, і щось швидко записувала в блокнот. Її волосся було зібране в недбалий хвіст, кілька пасм вибилися й падали на обличчя. Вона гризла кінчик пера, зосередившись на тексті, і не помітила, як він увійшов.

Еріан зупинився біля стелажа.

Серце билося десь у горлі.

Він дивився на неї — на те, як світло падає на її плечі, як вона хмурить брови, коли щось не розуміє, як пальці легко торкаються сторінок. І раптом зрозумів, що боїться не вежі, не Кристалу, і навіть не Ордену.

Він боїться, що не скаже їй того, що має сказати.

— Рубі.

Вона підняла голову.

І коли їхні погляди зустрілися, її обличчя змінилося. Спочатку здивування, потім — тепла усмішка, а потім… тривога. Бо вона побачила в його очах те, що він намагався приховати.

— Еріане? — вона відклала перо. — Щось сталося?

Він підійшов ближче. Сів навпроти.

Руки тремтіли, і він сховав їх під столом, щоб вона не побачила.

— Мені треба тобі дещо сказати.

Вона дивилася на нього уважно, чекаючи.

І в цій тиші, серед старих книг і пилу, він нарешті дозволив собі сказати правду.

— Я… — голос зрадницьки зірвався. Він ковтнув. — Я не знаю, як це пояснити. І не знаю, чи правильно зараз. Але якщо я не скажу… я можу не пробачити собі.

Рубі нахилила голову.