Розділ 28

Південний сад жив своїм тихим життям.

Сонце стояло високо, але його світло проходило крізь гілки старих яблунь м’яко, розсипаючись золотими плямами по траві. Вода у ставку ледве ворушилася, віддзеркалюючи небо і тонкі хмари.

Тут було… спокійно.

Ніби все, що відбувалося в Академії останніми днями, залишалося десь далеко.

Ліор сидів на кам’яній лаві, трохи нахилившись уперед, і крутив у пальцях маленький сухий листок.

Він не поспішав.

І вперше за довгий час — не намагався щось аналізувати.

Просто був тут.

— Якщо ти ще трохи посидиш у такій позі, я почну думати, що ти перетворюєшся на статую.

Ліор ледь усміхнувся, не піднімаючи голови.

— Пізно. Я вже на пів шляху.

Дорія підійшла ближче і сіла поруч.

Цього разу — зовсім поруч.

Її плече ледь торкнулося його.

І це було… природно.

— Ти сьогодні тихіший, ніж зазвичай, — сказала вона легко.

— Я завжди тихий.

— Ні, — вона хитнула головою. — Ти зазвичай тихий і розумний.

Вона глянула на нього боком.

— А сьогодні просто тихий.

Ліор тихо засміявся.

— Це звучить як образа.

— Це турбота.

Кілька секунд вони сиділи мовчки.

Легкий вітер ворушив її волосся.

І Ліор раптом зловив себе на думці, що ця тиша зовсім не напружує.

Навпаки.

— Знаєш, — сказала Дорія, дивлячись на воду, — моя мама колись розповідала дивну історію.

Ліор трохи повернув голову.

— Про що?

— Про Академію.

Він підняв брову.

— Вона тут навчалася?

— Ні.

Дорія усміхнулася.

— Але вона працює з магічними артефактами. І знає більше, ніж більшість магістрів любили б визнавати.

Ліор тихо хмикнув.

— Це вже звучить цікаво.

Вона трохи задумалася.

Наче намагалася згадати деталі.

— Вона казала, що колись… дуже давно… був випадок, про який майже ніхто не говорить.

Ліор відкинувся трохи назад.

— Ти зараз мене інтригуєш.

— Я сама тоді не дуже зрозуміла, — знизала плечима Дорія. — Мені було років… десять, мабуть.

Вона злегка посміхнулася.

— Я думала, це просто одна з її “серйозних історій перед сном”.

— І що це була за історія?

Вона провела пальцем по краю лави.

— Хтось намагався викрасти Кристал Єдності.

Листок у пальцях Ліора завмер.

Але він не подав вигляду.

— Справді?

Його голос залишився спокійним.

Дорія кивнула.

— Так.

І, що дивно… вона розповідала це так, ніби це не щось страшне, а просто… факт.

— І що сталося? — запитав він, трохи нахилившись ближче.

— Нічого.

Вона легко знизала плечима.

— У тому й річ.

Ліор насупився.

— “Нічого”?

— Ну… — вона тихо засміялася. — Не зовсім нічого.

Вона повернулася до нього.

— Просто… нічого не вийшло.

— Як це?

Дорія трохи задумалася.

— Вона казала, що це була добре спланована спроба.

— Не якісь студенти чи дурні експерименти.

— Хтось знав, що робить.

Ліор відчув, як у ньому прокидається знайоме відчуття.

Цікавість.

Гостра.

Жива.

— І все одно провал?

— Повний.

Вона кивнула.

— Ніхто не зміг навіть наблизитися до Кристалу.

Ліор примружився.

— Через захист?

— Можливо.

Дорія трохи нахилила голову.

— Але мама казала це якось… інакше.

— Як?

Вона на секунду замовкла.

Потім тихо сказала:

— Наче сам Кристал цього не дозволив.

Ліор уважно подивився на неї.

— Це звучить… дивно.

— Я знаю.

Вона усміхнулася.

— Я тоді теж так сказала.

— А вона?

— Вона просто відповіла: “Деякі речі — не просто речі”.

Тиша між ними була легкою.

Без напруги.

Але в голові Ліора вже починали складатися шматочки.

— І що сталося з тими, хто намагався? — запитав він, ніби між іншим.

Дорія знизала плечима.

— Не пам’ятаю, щоб вона казала щось конкретне.

Вона задумалася.

— Здається… їх просто зупинили.

— Магістри? Міністерство?

— Можливо.

Вона знову подивилася на нього.

— Але це не було головним у її історії.

— А що було?

Дорія трохи усміхнулася.

— Те, що такі речі вже траплялися.

Вона легенько штовхнула його плечем.

— І що світ не розвалився.

Ліор тихо видихнув.

— Дуже оптимістично.

— Я намагаюся.

Вона піднялася з лави.

І простягнула йому руку.

— Ходімо?

Він подивився на її долоню.

Потім — в очі.

І на мить усі його думки про Кристал, тіні і розломи…

відступили.

Ліор взяв її за руку.

— Ходімо.

Вони повільно рушили алеєю між деревами.

***

Аудиторія здавалась порожньою.

Сонце вже схилялося до вечора, і його світло входило крізь високі аркові вікна довгими золотими смугами, що лягали на підлогу і старі дерев’яні парти. У повітрі стояв легкий запах пергаменту, пилу і магії, яка колись тут вирувавала під час занять.

Еріан зайшов усередину, не поспішаючи.

Просто хотів кілька хвилин тиші.

Останні дні були надто напруженими. Кристал. Тіні. Розмови, від яких у голові з’являлося більше питань, ніж відповідей.

Двері тихо зачинилися за його спиною.

І саме тоді він відчув.

Чиюсь присутність.

— Ти все ж прийшов…

Еріан здригнувся і обернувся.

Лівіана стояла біля столу.

Світло падало на неї так, що її волосся здавалося майже сяючим. Але в її очах було щось інше.

Напружене.

Крихке.

— Лівіано? — він розгублено моргнув. — Я думав, тут нікого…

Вона зробила крок до нього.

— Я чекала.

Еріан на мить розгубився.

— Чекала… мене?

— Так.

Тиша в аудиторії раптом стала густішою.

Наче повітря трохи важчало.

— Я… — він ніяково провів рукою по потилиці. — Якщо тобі щось потрібно було сказати, ми могли поговорити й у коридорі.

Лівіана опустила погляд.