Розділ 27

Стара частина садів зустріла їх тишею.

Не тією спокійною, живою тишею, до якої звикли студенти Академії…

А глухою. Важкою.

Наче саме повітря тут не хотіло рухатися.

Дерева стояли щільніше, ніж у решті саду. Їхні гілки перепліталися високо над головами, майже не пропускаючи світла. Земля під ногами була вкрита товстим шаром сухого листя, яке чомусь не шаруділо, коли вони ступали.

Жозефіна першою зупинилася.

— Мені це вже не подобається, — прошепотіла вона.

Ліор стиснув у руці світловий кристал. Його блакитне сяйво стало тьмянішим, ніби щось навколо приглушувало магію.

— Тут… фон змінений, — тихо сказав він. — Магічні потоки нестабільні.

Рубі зробила крок ближче до Еріана.

— Це місце… ніби вирване з Академії.

Еріан нічого не відповів.

Бо він уже відчував.

Те саме.

Бурштинове тепло в грудях.

Але тепер воно було іншим.

Сильнішим.

І… болючішим.

— Там, — тихо сказав він.

Він показав уперед.

Між деревами.

І тоді вони це побачили.

Спершу це виглядало як спотворення повітря.

Наче спека над камінням — легке тремтіння, яке викривлює реальність.

Але це було не світло.

Це була… темрява.

Вона висіла між двома старими деревами, немов розірвана завіса. Чорна, глибока, ніби в ній не було ні світла, ні простору.

І вона рухалася.

Повільно.

Пульсуючи.

Жозефіна тихо вилаялася.

— Це точно не тінь від дерева.

Ліор зробив крок вперед, але одразу зупинився.

— Не підходь ближче, — різко сказав він сам собі.

Рубі придивилася.

— Вона… нестабільна.

Темрява справді ніби дихала.

І з кожним таким “подихом” повітря навколо трохи здригалося.

Еріан зробив ще крок.

— Зачекай! — Ліор схопив його за руку.

— Не треба.

— Я відчуваю це, — тихо сказав Еріан.

Його голос був дивно спокійним.

— Воно… кличе.

Ці слова зависли в повітрі.

Рубі різко повернулася до нього.

— Це поганий знак.

Але було вже пізно.

Бурштинове світло в грудях Еріана раптом спалахнуло сильніше.

І темрява… відповіла.

Вона здригнулася.

І різко розширилася.

Усі четверо інстинктивно відступили.

Із чорної завіси вирвався холод.

Не фізичний.

Інший.

Той, що пробирає до кісток.

У темряві почали з’являтися форми.

Спершу розмиті.

Потім чіткіші.

Силуети.

Жозефіна затамувала подих.

— Ви це бачите…?

Рубі прошепотіла:

— Це… люди?

Але це були не зовсім люди.

Фігури були витягнуті.

Спотворені.

Наче їх хтось намагався витягнути з іншого світу… і не зміг зробити це правильно.

І тоді одна з них зробила крок вперед.

І голос…

зашепотів.

— …знайшли…

Еріан завмер.

— Що?

— …носій…

Ліор різко стиснув його руку.

— Відходимо. Зараз же.

Але Еріан не міг.

Бо в цю мить він побачив дещо інше.

На “грудях” цієї тіні…

був символ.

Той самий.
Кільце.

Знак Ордену Сіріанів.

Його серце пропустило удар.

— Це… не вони, — прошепотів він. — Це їхня магія.

Рубі різко подивилася на нього.

— Ти впевнений?

— Так.

Він не знав, звідки це знає.

Але відчував.

Глибоко.

— Це як… відбиток.

Тінь зробила ще один крок.

І цього разу її форма стала чіткішою.

Можна було розгледіти щось схоже на мантію.

І обличчя.

Порожнє.

Темне.

Але…

на мить…

у ньому промайнула людська риса.

І голос знову прошепотів:

— …вони відкрили…

— …брама нестабільна…

— …Кристал не витримує…

Рубі зблідла.

— Вони… намагаються відкрити розлом.

Ліор різко видихнув.

— Сіріани…

Він похитав головою.

— Вони не просто шукають Кристал.

— Вони використовують його.

Жозефіна прошепотіла:

— Але для чого?

І тоді тінь різко здригнулася.

Наче щось пішло не так.

Її форма почала руйнуватися.

Лінії розривалися.

І раптом…

вона подивилася прямо на Еріана.

Хоча в неї не було очей.

Він відчув це.

Контакт.

Прямий.

Глибокий.

І наступні слова пролунали не в повітрі.

А в його голові.

— Ти…

Пауза.

— …ключ.

Світ вибухнув світлом.

Еріан відкинувся назад, задихаючись.

Хтось схопив його.

— Еріане! — голос Рубі.

Ліор тримав його за плечі.

— Дивись на мене!

Темрява перед ними згорнулася.

Наче її ніколи й не було.

Лише звичайні дерева.
Тиха частина саду.

І холодне повітря.

Жозефіна нервово озирнулася.

— Скажіть, що це була колективна галюцинація.

— Ні, — тихо сказав Ліор.

Він усе ще дивився туди, де була тінь.

— Це було реально.

Рубі нахилилася до Еріана.

— Ти в порядку?

Він повільно кивнув.

Дихання ще було нерівним.

— Вони…

Його голос затремтів.

— Вони сказали, що я ключ.

Тиша впала різко.

Жозефіна прошепотіла:

— Це звучить дуже погано.

Ліор стиснув щелепи.

— Якщо Орден Сіріанів намагається відкрити щось… і ти пов’язаний із цим…

Він не договорив.

Рубі тихо закінчила:

— …то ти не просто випадково тут.

Еріан повільно підняв голову.

Його очі ще світилися ледь помітним бурштиновим відблиском.

— Я знаю.

І в цей момент він відчув це знову.

Десь глибше.

Далі.

Наче за межами Академії.

Ще один імпульс.

Сильніший.

Темніший.

Наче…

хтось інший теж його шукає.

***

Тієї ночі Рубі не спала.

Взагалі.

Коли всі розійшлися по кімнатах, коли коридори стихли, а світло кристалів приглушили до нічного мерехтіння — вона ще довго сиділа на краю ліжка, дивлячись у темряву.

Слова не відпускали.

«Вони відкрили… брама нестабільна… Кристал не витримує…»