Розділ 25

Над Академією повільно спускався вечір.

Після оголошення надзвичайної ситуації кампус змінився. Те, що ще вчора було місцем гомінкого студентського життя, тепер нагадувало фортецю, яка готується до облоги.

На вежах горіли додаткові сторожові кристали.

У коридорах частіше з’являлися магістри.

Навіть повітря здавалося напруженим.

Наче сама Академія чекала.

Чекала чогось, що ось-ось мало статися.

Бібліотека майже спорожніла.

Більшість студентів поспішили до гуртожитків після вечері — нові правила не дозволяли довго залишатися в окремих частинах кампусу.

Але в західному крилі ще горіло світло.

Еріан стояв між високими стелажами з хроніками Академії, гортаючи важкий том.

Сторінки були жовті, запах старого пергаменту змішувався з ароматом воскових свічок.

Навпроти нього сиділа Рубі.

Вона переглядала записи про стародавні артефакти Академії, акуратно роблячи позначки на клаптику пергаменту.

Ліор і Жозефіна пішли раніше — шукати інформацію в архівах підземної галереї.

Тож тут залишилися лише вони двоє.

Тиша між стелажами була м’якою.

І водночас дивно крихкою.

Еріан перевернув ще одну сторінку.

— Нічого.

Рубі підняла голову.

— Нічого?

— Нічого корисного.

Він зітхнув.

— Усі записи про Кристал — одна й та сама інформація. Його створили засновники Академії, він підтримує баланс магічних потоків… і все.

Рубі провела пальцем по рядках своєї книги.

— Тут теж майже те саме.

Вона трохи нахилилася ближче до світла.

— Але є одне дивне згадування.

Еріан підвів очі.

— Яке?

Рубі повернула книгу до нього.

— Ось тут.

Старий текст був написаний майже вицвілими чорнилами.

“…будь-яка спроба насильно відокремити Кристал від серця Академії може викликати нестабільні прояви тіньової магії…”

Еріан насупився.

— Тіньової?

— Так.

Рубі тихо перегорнула сторінку.

— Але тут не пояснюється, що це означає.

Еріан задумливо провів рукою по підборіддю.

— А якщо це пов’язано з тим, що сталося з Мареком?

Рубі мовчала кілька секунд.

— Можливо.

І саме в цей момент щось привернуло увагу Еріана.

Між сторінками старого тому щось виглядало інакше.

Тонкий клаптик пергаменту.

Наче хтось використав його як закладку.

— Зачекай.

Він обережно витягнув його.

Пергамент був старий, але текст на ньому виглядав набагато свіжішим.

Лише кілька рядків.

І груба схема.

Рубі нахилилася ближче.

— Це… карта?

Еріан розгорнув клаптик.

Схема зображала частину Академії.

І одне місце було обведене чорнилом.

Старий амфітеатр.

Рубі насупилася.

— Чому це було в цій книзі?

Еріан провів пальцем по краю пергаменту.

— І чому хтось хотів це приховати.

На звороті було ще кілька слів.

“Після заходу сонця.”

Рубі тихо видихнула.

— Це виглядає як…

— Зустріч.

Вони мовчки подивилися одне на одного.

У повітрі зависло те саме відчуття.

Наче вони щойно випадково торкнулися нитки, яка могла вести до правди.

Старий амфітеатр стояв у дальній частині кампусу.

Колись тут проводили відкриті лекції та магічні демонстрації.

Але останніми роками місце майже не використовували.

Кам’яні лави заросли мохом.

Кущі дикого жасмину перепліталися з колоннами.

Коли вони підійшли ближче, вечір уже майже перейшов у ніч.

Світло ліхтарів ледве діставало сюди.

Еріан зупинився.

— Ти впевнена, що ми повинні тут бути?

Рубі тихо всміхнулася.

— Ти сам сказав, що хочеш знайти Кристал.

— Я не казав, що хочу порушувати правила Академії.

— Запізно.

Він тихо пирхнув.

Але наступної миті його увагу привернуло дещо інше.

На кам’яній підлозі біля сцени щось блиснуло.

Еріан нахилився.

Маленький металевий предмет.

Знак.

Тонке кільце з вигравіюваним символом.

Рубі різко втягнула повітря.

— Це… знак Ордену Сіріанів.

Еріан підвів очі.

— Ти впевнена?

— Так.

Вона взяла кільце обережно.

— Це старий магічний орден. Вони досліджують рідкісні артефакти.

Еріан відчув, як серце починає битися швидше.

— Тобто…

— Якщо хтось із них був тут…

Вона подивилася на нього.

— Це може означати, що вони шукають Кристал.

Еріан стискав кільце в долоні.

Слід.

Перший справжній слід.

І хоч десь глибоко всередині щось тихо підказувало, що все не так просто…

зараз це виглядало як відповідь.

Коли вони відійшли від амфітеатру, ніч уже повністю опустилася на Академію.

Між деревами ковзали довгі тіні.

Вони йшли мовчки.

І раптом Еріан заговорив.

— Рубі.

Вона підняла очі.

— Так?

Він кілька секунд мовчав.

Наче намагався підібрати слова.

— Ти дивно поводишся останнім часом.

Рубі злегка здригнулася.

— Дивно?

— Так.

Він знизав плечима.

— Ти стала мовчазнішою.

Вона тихо засміялася.

— Я завжди була мовчазною.

— Ні.

Еріан похитав головою.

— Не так.

Він зупинився.

І тепер дивився на неї уважно.

— Раніше ти сперечалася з Ліором, жартувала з Жозефіною… а зараз ти ніби постійно десь далеко.

Рубі опустила погляд.

— Тобі здається.

— Ні.

Його голос став м’якшим.

— І ще ти виглядаєш сумною.

Ці слова повисли між ними.

На мить у її очах майнуло щось крихке.

Майже болісне.

Але наступної секунди вона всміхнулася.

Тихо.

Легко.

— Еріане… все гаразд.

Він не відповів.

Лише дивився.

Рубі знизала плечима.

— Просто останнім часом багато всього сталося.

Вона відвела погляд у темряву саду.

— Зник Кристал. Марек постраждав. Уся Академія на вухах.

Потім знову подивилася на нього.

— Тож, мабуть, я просто трохи втомлена.