Розділ 24

Лист ще кілька хвилин лежав перед Еріаном.

Чорнило вже висохло, але слова все одно здавалися занадто свіжими — ніби кожен рядок досі пульсував його думками. Він провів пальцем по краю пергаменту, відчуваючи легку шорсткість паперу.

Тепер назад дороги не було.

Він обережно склав листа, запечатав його маленькою восковою печаткою. Курʼєрські Сірелії забирали кореспонденцію щодня опівдні.

Але замість полегшення всередині залишилася дивна напруга.

Бо лист не відповідав на інше питання.

Кристал Єдності.

Еріан підвівся і підійшов до вікна.

Двір Академії вже прокидався. Студенти з’являлися на доріжках, мантії майоріли між баштами, хтось поспіхом переглядав конспекти дорогою на заняття.

І всі вони говорили про одне.

Про зниклий Кристал.

Його погляд мимоволі ковзнув до центральної вежі.

Туди, де колись стояло серце Академії.

І в ту саму мить у грудях щось тихо відгукнулося.

Той самий бурштиновий імпульс.

Ледь помітний.

Наче далеке відлуння.

Еріан завмер.

— Чому… — прошепотів він сам собі.

Директор сказав: зв’язок.

А якщо це не просто дивна реакція?

А якщо це підказка?

Думка спалахнула раптово.

І одразу ж злякала його.

— Ні… це божевілля.

Але наступна думка вже була сильнішою.

Якщо Академія відгукується на мене… можливо, я зможу зрозуміти те, чого не бачать інші.

Еріан різко видихнув.

— Добре.

Його голос прозвучав тихо, але твердо.

— Якщо ніхто не може знайти Кристал… я спробую.

***

Після занять вони зустрілися у внутрішньому дворі біля старого фонтану.

Тут завжди було трохи тихіше, ніж у центральних галереях. Вода падала з кам’яної чаші тонкими струменями, створюючи постійний, заспокійливий шум.

Жозефіна сиділа на бортику фонтану, розмахуючи ногами.

Рубі стояла поруч, притулившись плечем до колони.

Ліор переглядав записи у своєму блокноті.

Еріан зупинився перед ними.

— Мені потрібно вам дещо сказати.

Ліор навіть не підвів очей.

— Це звучить як початок поганої ідеї.

Жозефіна засміялася.

— Я теж це відчула.

Рубі подивилася на Еріана уважніше.

— Що сталося?

Він глибоко вдихнув.

— Я хочу знайти Кристал Єдності.

Настала тиша.

Жозефіна перестала розгойдувати ногами.

Ліор повільно підняв голову.

— Повтори.

— Я хочу розслідувати його зникнення.

Жозефіна кліпнула.

— Ти жартуєш?

— Ні.

Ліор закрив блокнот.

— Еріане… це робота магістрів.

— Вони нічого не знаходять.

— Тому що це не наша справа.

— А якщо я зможу?

Ліор різко підвівся.

— Ти навіть не знаєш, з чим маєш справу!

Його голос був тихішим, ніж зазвичай, але в ньому відчувалася справжня напруга.

— Це не загублений підручник. Це артефакт, який тримав магічний баланс усієї Академії.

Жозефіна схрестила руки.

— І, на хвилиночку, його могли вкрасти дуже небезпечні люди.

Рубі мовчала.

Вона просто дивилася на Еріана.

— Чому? — нарешті тихо спитала вона.

Еріан знизав плечима.

— Бо Академія відгукується на мене.

Ліор закотив очі.

— О ні.

— Я серйозно.

— Саме це і лякає.

Еріан зробив крок ближче.

— Ліоре, якщо резонанс був справжній… можливо, я можу відчути щось ще.

Жозефіна тихо видихнула.

— Це звучить як початок історії, де всі помирають у третьому акті.

Ліор похитав головою.

— Ні. Ми цього не робимо.

— Чому?

— Бо я не хочу збирати твої залишки з підземель Академії.

Еріан стиснув щелепи.

— Ти перебільшуєш.

— Ні.

Рубі нарешті заговорила.

Її голос був м’яким, але дуже серйозним.

— Еріане… ти щойно дізнався, що твоє життя повне секретів. Ти ледве почав у всьому цьому розбиратися.

Вона зробила крок ближче.

— Ти не мусиш ще й рятувати Академію.

Ці слова прозвучали тихо.

І саме тому вони вдарили сильніше.

Еріан кілька секунд мовчав.

Потім сказав:

— Але я хочу.

Тиша знову опустилася між ними.

І саме в цю мить десь у коридорі поруч пролунав крик.

Не голосний.

Але такий, що всі четверо одночасно повернули голови.

Крик був короткий.

І перервався різко.

Ліор насупився.

— Це було…

— З боку саду, — сказала Жозефіна.

Вони майже одночасно рушили в той бік.

***

Сад за бібліотекою був майже порожній.

Це місце студенти часто називали тихим парком. Високі дерева, довгі алеї, старі кам’яні лави.

Саме тут кілька тижнів тому Еріан прогулювався вивчаючи територію академії.

Високий хлопець.

Гострі скули.

Темні очі.

Погляд, що завжди здавався надто холодним.

Коли вони завернули за кущі жасмину, Еріан побачив його.

І одразу зрозумів — щось дуже не так.

Хлопець стояв посеред алеї.

Але не рухався.

Його друг лежав на землі.

Із грудей виривався важкий, хрипкий подих.

Ліор різко зупинився.

— Що за…

Той високий хлопець виглядав так, ніби щойно побачив щось із кошмару.

Його обличчя було білим.

Очі — широко відкриті.

І він дивився не на них.

Він дивився кудись у темряву між деревами.

— Воно… — прошепотів він.

Голос зірвався.

— Воно тут було.

Жозефіна опустилася біля його друга.

— Йому погано!

Хлопець на землі здригався.

Його руки тремтіли.

А по шкірі повільно розповзалися темні, тонкі лінії.

Наче тріщини.

Рубі різко вдихнула.

— Це… не схоже на жодне закляття, яке я знаю.

Ліор нахилився ближче.

— Хто це зробив?!

Високий хлопець раптом різко повернув голову.

Його темні очі були сповнені паніки.

— Я не бачив його… — прошепотів він.