Розділ 23

Коридори західного крила були тихіші, ніж зазвичай. Ніч повільно опускалася на Академію, і світлові сфери під стелею світили м’яко, майже сонно. Їхнє світло лягало на кам’яну підлогу довгими золотавими плямами.

Кроки Лівіани луною відбивалися від стін.

Вона йшла швидко. Майже надто швидко.

Ззовні її постава залишалася рівною — плечі випрямлені, підборіддя трохи підняте. Так, ніби нічого не сталося. Так, ніби вечір у кристалічній теплиці був саме таким, яким вона його уявляла.

Але всередині все було інакше.

У пам’яті знову й знову поверталася та коротка мить під аркою.

Її крок назустріч.

Його обличчя.

І як він… повернув голову.

Не різко. Не грубо. Але достатньо, щоб її губи торкнулися лише щоки.

Щоки.

Серце стислося знову, тепер уже гіркіше.

“Я поспішила.”

Вона сказала це легко. Усміхнулася.

Але зараз, ідучи порожнім коридором, відчувала, як під цією усмішкою кипить щось інше — образа, сором і дивна, колюча злість.

Не тільки на нього.

На себе.

Бо вона не звикла помилятися.

Не звикла, щоб її крок назустріч залишався без відповіді.

Лівіана була тією, кого помічали. До кого тягнулися. Хто задавав ритм.

І тому ця мить — коротка, майже непомітна — раптом відчувалася як поразка.

Вона різко видихнула.

— Дурниця… — прошепотіла сама собі.

І саме тоді попереду з’явилися дві постаті.

Рубі.

І поруч із нею — Жозефіна.

Вони стояли біля перехрестя коридорів, тихо розмовляючи. Коли Лівіана наблизилася, Жозефіна першою помітила її.

— О, дивіться, хто ж це до нас йде? — усміхнулася вона. — Як ти?

Рубі підняла погляд.

І на мить їхні очі зустрілися.

Ця мить тривала всього секунду — але Лівіані її вистачило.

У погляді Рубі було щось дуже тихе.

Обережне.

Майже… тривожне.

І раптом у пам’яті спливли інші картини.

Як Рубі сидить поруч із Еріаном на лекціях.

Як вона говорить з ним після занять.

Як Ліор і Еріан іноді стоять поруч із нею в коридорах.

Як вона дивиться на нього так, ніби боїться, що він зникне.

Це було дрібницею.

Але зараз — після теплиці — ця дрібниця раптом різонула.

“Вона надто часто поруч.”

Злість піднялася тихою хвилею.

І перш ніж Лівіана встигла подумати, слова вже лягали на язик.

Вона зупинилася перед ними.

Усмішка повернулася на її губи — легка, трохи загадкова.

— Чудово, — відповіла вона.

Жозефіна одразу оживилася.

— О? І що ж такого чудового?

Лівіана злегка нахилила голову.

— Ми були в Кристалічній теплиці з Еріаном.

Вона зробила коротку паузу — рівно настільки, щоб слова встигли зависнути в повітрі.

А потім сказала:

— І, здається… ми трохи захопилися.

Жозефіна підняла брови.

— Захопилися?

Лівіана усміхнулася ширше.

— Так.

Її погляд ковзнув до Рубі.

І саме їй вона сказала наступне.

— Ми цілувалися.

Слова впали тихо.

Але в коридорі вони прозвучали гучніше, ніж будь-який крик.

Жозефіна тихо свиснула.

— Серйозно?

Лівіана недбало знизала плечима.

— А що тут дивного?

Усередині щось боляче стиснулося.

Бо вона пам’ятала правду.

Як його щока торкнулася її губ.

Як він не відповів.

Як вона відступила.

Але зараз ця правда була надто гіркою.

Тож вона накрила її новою.

Кращою.

Тією, де вона не виглядала дівчиною, якій відмовили.

Жозефіна засміялася.

— От це вечір.

А Рубі мовчала.

Лише стояла.

Її пальці ледь сильніше стиснули край рукава мантії.

Наче це було єдине, що тримало її на місці.

На мить Лівіані здалося, що вона бачить, як у її очах щось згасає.

Не різко.

Повільно.

Як світло в лампі, коли закінчується олія.

І саме тоді Лівіана зрозуміла, що її слова влучили.

І це принесло коротке, темне задоволення.

Бо біль, який щойно жив у ній самій, раптом розділився.

Тепер він був не лише її.

Рубі нарешті заговорила.

Голос її був тихий. Майже спокійний.

— Я рада… що у вас все добре пройшло.

Це звучало ввічливо.

Навіть щиро.

Але в цих словах не було радості.

Лише обережність.

Лівіана трохи примружилася.

— Дякую.

Жозефіна хитро посміхнулася.

— Академія ще й не оговталася після зникнення Кристалу, а у вас уже романтичні пригоди.

— Життя не зупиняється, — легко відповіла Лівіана.

Але всередині вона знала: це брехня.

Бо в її житті щось саме зупинилося там, під кристалічним куполом.

І ця брехня була її способом не дивитися на правду.

Кілька секунд вони стояли мовчки.

Потім Лівіана кивнула.

— Гаразд, я, мабуть, піду. Пізно вже.

— Добраніч, — сказала Жозефіна.

— На добраніч, — тихо додала Рубі.

Лівіана рушила далі коридором.

Її кроки знову лунали впевнено.

Але коли вона завернула за ріг і залишилася сама, усмішка повільно зникла.

Вона притулилася плечем до холодної кам’яної стіни.

І на мить заплющила очі.

***

Двері кімнати тихо зачинилися.

Еріан притулився до них спиною й кілька секунд просто стояв, заплющивши очі. Коридор за дверима стихав — кроки студентів віддалялися, хтось тихо засміявся десь унизу сходів, і все знову повернулося до нічної тиші Академії.

У кімнаті було напівтемно. Світлова сфера над столом Ліора кидала м’яке золотисте світло на пергаменти, книги й кристалічні інструменти.

Ліор сидів, схилившись над записами, але коли почув двері — навіть не обернувся одразу.

— Довго тебе не було, — спокійно сказав він, перевертаючи сторінку.

Еріан повільно відійшов від дверей.

— Спершу розмовляв з директором, а тоді бачився з Лівіаною.

Тепер Ліор підвів очі.

І уважність у його погляді з’явилася миттєво — гостра, як лезо.

— Я здогадувався.

Він відклав перо.