Розділ 22

Коридори адміністративного крила були значно тихішими, ніж житлові. Тут навіть повітря здавалося густішим — ніби саме кристали стін утримувало дисципліну.

Магістр Тадеуш Валар ішов попереду, не озираючись. Його кроки були рівні, виміряні. Еріан ішов слідом, відчуваючи, як із кожним поворотом сходів у грудях стає важче.

Виклик до директора.

Зараз.

Після всього.

Двері кабінету були високими, з темного дерева, інкрустованого тонкими срібними лініями, що нагадували структуру магічних потоків. Валар зупинився, постукав двічі — чітко, без вагань — і відчинив.

— Пане директоре. Студент Еріан прибув.

— Дякую, магістре Валаре. Залиште нас, — прозвучав спокійний голос ізсередини.

Коли двері зачинилися, Еріан уперше підвів очі.

У центрі стояв широкий стіл, але директор не сидів за ним.

Він стояв біля вікна.

Світло вечірнього неба лягало на його плечі, підкреслюючи білизну у волоссі.

Постава — пряма. Погляд — уважний.

— Підійди, Еріане, — тихо сказав він.

Хлопець ступив уперед. І ще до того, як директор встиг щось додати, слова вирвалися самі.

— Я не винен.

Голос трохи зірвався, але він продовжив:

— Я не торкався Кристалу. Я не знаю, де він. Я не—

— Я знаю, — спокійно перебив його Вейлард Селемін.

Еріан замовк на півслові.

Директор повернувся до нього повністю.

У його погляді не було підозри.

Лише втомлена ясність.

— Я знаю, що ти не причетний до зникнення Кристалу Єдності, — повторив він рівно.

Еріан розгублено кліпнув.

— Але… вони бачили світло. Невже це камінь….Відгукнувся?

— Так, — кивнув директор. — Відгукнувся.

Тиша між ними була не напруженою — радше зосередженою.

— Еріане, — м’якше продовжив Вейлард, — інколи страх шукає форму. Обличчя. Ім’я. Щось, на що можна спрямувати тривогу.

Він повільно обійшов стіл і зупинився ближче.

— На сьогодні Академія втратила свій центр рівноваги. Студенти відчувають це шкірою. Їхні емоції більше нічим не приглушені. Вони налякані.

Його голос став глибшим.

— А налякані люди часто звинувачують того, хто виділяється.

Еріан опустив очі.

— То я… просто зручна мішень?

— Ні, — директор похитав головою. — Ти — незрозумілий фактор. А незрозуміле лякає більше за очевидну небезпеку.

Ці слова дивним чином не образили. Вони звучали як факт.

— Не приймай їхні звинувачення близько до серця, — додав Вейлард тихіше. — Вони не знають, що роблять. І не знають, що відбувається з тобою.

Еріан ковтнув.

— Я й сам не знаю, що відбувається зі мною, — зізнався він.

Він підвів погляд.

— У бічній галереї… я нічого не робив. Я просто відчув імпульс. Наче щось у грудях відгукнулося. І тоді — світло. Бурштинове. І підлога… вона ніби впізнала мене.

Його голос знову затремтів, але тепер не від страху — від нерозуміння.

— Я не намагався нічого активувати. Я навіть не знав, що можу.

Директор уважно слухав, не перебиваючи.

Вейлард повільно вдихнув.

Він підійшов до однієї з полиць і на мить торкнувся старого фоліанта.

— Академія реагує не лише на предмети. Вона реагує на резонанс. На спорідненість.

Його погляд знову зосередився на Еріані.

— Те, що сталося сьогодні, не свідчить про твою провину. Це свідчить про зв’язок.

— Зв’язок із чим? — майже пошепки спитав хлопець.

Директор не відповів одразу.

— Це те, що нам ще належить з’ясувати.

Тиша знову огорнула кабінет. Але цього разу вона була не важкою — радше глибокою.

Еріан вагався.

Було ще щось.

Щось, що він носив у собі вже кілька днів.

— Пане директоре… — почав він обережно. — Перед Різдвяним Балом я був у Залі видатних випускників.

Вейлард трохи нахилив голову.

— Так?

— Я побачив ім’я на дошці. Олівія Грейс.

Ім’я прозвучало тихо, але чітко.

У кабінеті щось змінилося. Ледь відчутно. Наче сам простір прислухався.

— Хто вона? — прямо запитав Еріан.

Директор не виглядав здивованим.

Він повільно підійшов до вікна, на мить дивлячись у вечірнє небо.

— Олівія Грейс, — повторив він. — Видатна випускниця Академії. Одна з найсильніших магів свого покоління.

Пауза.

— Вона твоя тітка.

Слова впали спокійно, але в грудях Еріана щось знову здригнулося.

— Моя… тітка? — перепитав він.

— Так, — кивнув Вейлард. — Сестра твоєї матері.

Еріан відчув, як думки починають плутатися.

— Чому я… — він запнувся. — Чому ніколи не чув про неї?

Директор подивився на нього довше.

Не як на студента.

Як на щось більше.

— Деякі відповіді, Еріане, — сказав він тихо, — я не маю права давати замість інших.

Він зробив крок ближче.

— Якщо ти хочеш зрозуміти відповіді на свої запитання, тобі потрібно поговорити зі своєю матір’ю.

У повітрі повисла нова тиша.

Не страх.

Передчуття.

Вейлард Селемін ледь усміхнувся — не радісно, але тепло.

— Я думаю, що сьогоднішній день лише відкрив першу сторінку історії, яку ти ще не знаєш.

Він поклав руку на спинку крісла, не відводячи погляду.

— І я впевнений в одному: ти не зруйнував гармонію Академії. Але, можливо… ти є частиною того, що її відновить.

У грудях Еріана знову пульсувало — тихо, бурштиново.

І вперше за весь день це світіння не здавалося загрозою.

***

Кристалічна теплиця світилася зсередини м’яким, перламутровим сяйвом.

Скляний купол, складений із тисяч тонких граней, ловив останні відблиски заходу й переломлював їх у пастельні відтінки — рожевий, лавандовий, золотистий. Усередині було тепло. Не задушливо — живо. Повітря пахло вологою землею, зеленими стеблами й м’ятою.

Еріан прийшов трохи раніше.

Він стояв біля вузького столика з прозорого кристалу, дивився, як над верхівками екзотичних рослин повільно згасає небо. Після розмови з директором у грудях залишилося дивне відчуття — ніби йому дали відповідь, яка відкрила більше запитань.