Розділ 21

Повітря ніби не слухалося.

— Еріане, — тихіше повторив Ліор. — Подивись на мене.

Той підвів очі.

І Ліор побачив це першим — ледь помітний, майже згаслий відблиск під шкірою, що ковзнув уздовж зап’ястя й щез.

— Ти… світився, — прошепотів Ліор.

Еріан різко видихнув.

— Я знаю.

Він відштовхнувся від дверей і зробив кілька кроків уперед, ніби намагаючись втекти від власної тіні.

— Це сталося в галереї. Просто… раптово. Ні з того ні з сього. Наче хтось смикнув мене зсередини.

Його голос був хрипкий, розбитий.

— Я відчув імпульс. У грудях. Наче… — він притиснув долоню до серця. — Наче щось там відгукнулося. І тоді… світло.

Ліор повільно підійшов ближче.

— Яке світло?

Еріан ковтнув.

— Бурштинове.

Тиша впала між ними важкою плитою.

Ліор завмер.

— Ти впевнений?

— Я його бачив, Ліоре. Я стояв поруч, коли… — він урвався. — Я пам’ятаю той колір.

Його пальці знову здригнулися. Ледь помітно.

— І це не все, — прошепотів він. — Підлога… вона відповіла. Камінь. Уздовж галереї проступили візерунки.

Ліор повільно провів рукою по волоссю.

— Ти активував їх?

— Я нічого не робив! — голос Еріана зірвався. — Я просто стояв!

У його очах з’явився страх. Справжній. Голий.

— А потім з’явилися двоє зі старших Crysalith. Вони це бачили. Усе. Світіння. Хвилю. Камінь.

Ліор стиснув щелепу.

— І що вони сказали?

Еріан гірко всміхнувся.

— Спершу — «Що ти робиш?» А потім… нічого. Просто дивилися. Так, ніби я… ніби я щойно зробив щось жахливе.

У двері хтось гучно вдарив.

Обидва здригнулися.

— Відчиняйте!

Голос був різкий. Збуджений.

Ліор швидко перезирнувся з Еріаном.

Ще один удар.

— Ми знаємо, що він тут!

Серце Еріана впало кудись униз.

Ліор повільно підійшов до дверей і відчинив.

У коридорі стояло з десяток студентів. Crysalith. Кілька з Luminara. Навіть двоє з Umbrafall.

І всі дивилися… не на Ліора.

На Еріана.

Шепіт, який ще хвилину тому був розрізненим, тепер збирався в одну хвилю.

— Це він.

— Я бачила світло.

— Бурштинове.

— Такого відтінку більше ні в кого немає.

— Він новенький.

— З’явився — і Кристал зник.

Еріан відчув, як підлога ніби пливе.

— Ви серйозно? — холодно кинув Ліор. — Ви звинувачуєте його лише тому, що бачили магічний резонанс?

— Резонанс? — різко відповів один зі старшокурсників Crysalith. — Ти бачив, що сталося в галереї? Камінь відповів йому! Академія відповіла йому!

— А кому вона ще відповідає бурштином? — додала дівчина з Luminara, її голос тремтів. — Тільки Кристалу.

— Я нічого не крав! — різко сказав Еріан.

Він зробив крок уперед.

І відразу кілька людей відсахнулися.

Це вдарило сильніше за будь-яке слово.

— Я не торкався ядра! Я навіть не знаю, де воно зараз!

— Саме це й лякає, — тихо сказав хтось із натовпу. — Якщо ти не знаєш… то чому воно відгукується на тебе?

Шепіт став гучнішим.

— Може, він пов’язаний.

— Може, це через нього Кристал і «вилучили».

Слова різали повітря.

Еріан відчув, як усередині знову щось пульсує. Ледь-ледь. Небезпечно.

— Досить! — різко кинув Ліор.

Його голос уперше прозвучав по-справжньому жорстко.

— Ви зараз робите саме те, про що попереджав директор. Розкол.

— Не прикривай його, — холодно відповів один із Crysalith. — Ми просто хочемо знати правду.

— Я сказав правду! — Еріан уже не стримувався. — Я не причетний!

Але навіть він чув, як слабко це звучить проти фактів.

Новенький.

Бурштинове світло.

Резонанс із каменем.

І Кристал, якого більше немає.

І вперше з моменту свого прибуття до Академії Еріан відчув не просто тріщину в магії.

А тріщину під ногами.

І найстрашніше було не те, що магія відгукнулася на нього.

А те, що тепер — у момент, коли Академія найбільше потребувала єдності — він став символом її розколу.

***

Центральна кімната крила  Luminara жила своїм звичним передвечірнім шумом. Високі вікна пропускали м’яке золото сонця, що ковзало по підлозі, по світлих диванах, по спинках крісел. У повітрі стояв запах квіткового чаю й свіжого пергаменту. Десь хтось тихо сміявся, перегортав сторінки, шарудів сукнею.

Рубі йшла повільно, майже не дивлячись навколо. Вона просто хотіла пройти крізь цю кімнату, піднятися до себе й перечитати конспекти, щоб не думати.

Рубі майже минула арку, коли почула знайомий голос.

— …та ні, він не такий як інші, — сміялася Лівіана. Її голос був легкий, переможний, із тією солодкою ноткою, яку Рубі ніколи не могла витримати. — Мені здається я Еріану теж не байдужа. У нас сьогодні побачення.

Слова впали в простір, але для Рубі вони впали кудись глибше — прямо в груди.

Вона зупинилася. Не різко — ні. Просто ноги раптом стали важкими. Наче підлога під ними перетворилася на густий мед.

— З Еріаном? — перепитала подруга Лівіани з захватом.

— А з ким іще? — засміялася та. Сміх. Легкий. Безтурботний. Ніби нічого особливого.

У Рубі в голові стало тихо. Абсолютно тихо. Вона не чула більше ні шарудіння сторінок, ні кроків, ні голосів. Лише одне коротке речення: у нас сьогодні побачення.

Щось всередині не тріснуло — ні. Воно повільно осіло. Наче пісочний замок, який зруйнувала хвиля.

“Побачення.”

З ним.

Вона стояла, відчуваючи, як тепло обличчя змінюється холодом. Як пальці, якими вона стискала край своєї мантії, біліють від напруги.

Яка ж ти дурепа… — тихо сказала собі подумки.

Невже вона справді повірила, що його усмішки щось означали? Що ті короткі розмови після лекцій — не просто ввічливість? Що їх спільний похід на Різдвяний Бал були чимось більшим, ніж звичайною дружбою?

Напевно, він так поводиться з усіма.

Груди стиснуло так сильно, що стало важко вдихнути. Образа не була гучною. Вона не кричала. Вона була тиха, гірка й липка, як недопите зілля.