Розділ 19

Вони не встигли навіть дійти до сходів.

Спершу це було ледь відчутно — ніби хтось непомітно змінив тон світла в коридорі. Світлові сфери над арками здригнулися, одна з них спалахнула яскравіше, ніж треба, інша — згасла на частку секунди, перш ніж знову повернутися до життя.

Еріан зупинився першим.

— Ви це… — почав він.

І не встиг договорити.

Коридор ніби видихнув — різко, холодно. Камінь під ногами здригнувся. По стінах побігли тонкі світлі тріщини — не фізичні, а магічні, як павутиння світла, що розходиться в різні боки.

І тоді це сталося.

З різних кінців Академії вдарили імпульси.

Світло Luminara різко спалахнуло — сліпуче, агресивно яскраве.

Кристалічні структури Crysalith відповіли холодним лунким резонансом.

Тіні Umbrafall потемніли, згущуючись у кутах, ніби живі.

Повітря, насичене потоками стихій, затремтіло.

Кристал Єдності більше не стримував їх.

***

У північному крилі навчального корпусу стало світло, як удень — але без тепла. Промені, що зазвичай слухняно формували закляття, тепер били ривками. Один із другокурсників спробував стабілізувати сферу — і його світло раптом розірвалося на десятки гострих уламків, що з тріском врізалися в стіну.

— Я ж нічого не змінював! — вигукнув він, шоковано дивлячись на власні руки.

— Ти перетиснув потік! — різко відповіла старша студентка. — Не відчуваєш? Він нестабільний!

— Це через вас! — хтось із Crysalith, що проходив повз, кинув різко. — Ваше світло знову порушило кристалічну сітку!

— Наше світло?! — спалахнула та сама дівчина. — Ваші кристали тріщать, як дешеве скло!

Іскра. Слово. Образа.

Баланс, який раніше гасив такі конфлікти ще на рівні відчуттів, більше не працював.

У східному дворі група студентів Umbrafall тренувала контроль тіней. Зазвичай їхня магія ковзала плавно, слухняно.

Тепер тіні рвалися.

Один із хлопців зробив жест — і замість тонкої смуги темряви з-під його ніг виріс різкий, майже матеріальний стовп чорного, що хижо смикнувся вперед і збив з ніг ученицю з факультету Luminara.

Вона впала, боляче вдарившись плечем.

— Ти з глузду з’їхав?! — закричала вона.

— Я не керував цим! — він сам виглядав наляканим.

— Брехня! Ви завжди шукаєте привід, щоб показати силу!

Тінь ще не розчинилася — вона тремтіла, немов ображена, ніби їй дали наказ, якого вона не хотіла виконувати.

***

Еріан, Ліор, Рубі й Жозефіна відчули це одночасно.

Магія в коридорі різко розшарувалася. Повітря стало густішим, ніби в ньому з’явилися невидимі межі.

Ліворуч — тепліший потік. Праворуч — холодний, кристалічний. Позаду — тіньовий провал.

— Вони… — прошепотіла Рубі. — Вони більше не переплітаються.

І це було правдою.

Раніше магія факультетів текла разом, як ріки, що впадають в одне море. Тепер кожна річка шукала своє русло — і відштовхувала інші.

— Це почалося, — тихо сказав Ліор.

Раптом з протилежного кінця коридору вибігла Лівіана.

Вона виглядала не зібраною — розгубленою.

— Рубі! — її голос здригнувся. — У зимовому саду… кристали… вони конфліктують зі світловими потоками! Один із куполів тріснув!

Рубі зблідла.

— Трі… як тріснув?

— Не фізично! — Лівіана різко зітхнула. — Магічно! Crysalith не можуть втримати структуру, бо Luminara перенасичують простір!

Жозефіна стисло видихнула.

— Вони вже звинувачують одне одного, так?

Лівіана кинула на неї швидкий погляд — гострий, трохи ворожий.

— А що нам ще робити? Якщо їхні потоки руйнують наші структури!

— Це не «їхні», — різко втрутився Еріан. — Це через Кристал Єдності!

Тиша.

Лівіана повільно перевела погляд на нього.

— Звідки ти…?

Але догадка вже промайнула в її очах.

І разом із нею — страх.

У великій залі для спільних практик ситуація вибухнула остаточно.

Група Luminara намагалася стабілізувати освітлювальні арки. Crysalith укріплювали стіни. Umbrafall тримали тіні під контролем.

Але без Єдності це було схоже на гру трьох диригентів із різними партитурами.

Світло раптом прорізало кристалічну конструкцію.

Кристал відповів різким холодним імпульсом.

Тінь зреагувала інстинктивно — накрила все ковдрою темряви.

Хтось закричав.

— Досить! — вигукнула старшокурсниця Crysalith. — Відведіть своїх!

— Наших?! — у відповідь спалахнув хлопець із Luminara. — Ви самі не контролюєте структури!

— Ви засліплюєте простір!

— А ви його заморожуєте!

— А ви його глушите!

Магія в повітрі рвалася, як тканина.

Магія в повітрі рвалася, як тканина.

І саме в ту мить, коли ще одне світлове закляття мало зірватися з рук студента Luminara, а кристалічна арка Crysalith тріщала під перевантаженням, у просторі пролунав глухий, глибокий удар — не звук, а наказ.

Усе завмерло.

Світло застигло в повітрі, мов скло.

Тінь перестала рухатися.

Кристалічні уламки зависли, не торкаючись підлоги.

На балконі над Великою залою стояли магістри.

Crysalith — стримані, бліді, з напруженими лініями плечей.

Luminara — світлі, але з темними тінями під очима.

Umbrafall — мовчазні, зосереджені, їхні мантії ніби зливалися з напівтемрявою.

А в центрі — Директор Академії.

Він не підвищував голосу. Йому це було не потрібно.

Його магія була не стихією — а опорою.

Еріан упізнав його одразу: той самий глибокий, врівноважений погляд, який бачив усе й не поспішав судити. Тепер у цьому погляді читалася втома. І рішення.

Магістри дивилися вниз — не зі злістю. І не з осудом.

З тривогою.

Вони бачили більше, ніж просто сварку студентів.

Вони бачили розкол.

Світло, що било занадто агресивно.

Кристали, що втрачали гармонійну решітку.

Тіні, які реагували не на волю, а на напругу.

— Досить, — тихо сказав директор.

І магія відпустила.

Закляття м’яко згасли. Кристалічні уламки осіли на підлогу без шкоди. Тіні розчинилися, ніби ніколи не виривалися з контролю.