Розділ 18

Двері зачинилися майже беззвучно — Рубі притиснула їх плечем, ніби боялася, що навіть саме дерево може видати звук. Засув став на місце з тихим, ледь чутним клацанням, яке в цю мить здалося надто гучним.

У кімнаті запанувала напівтемрява. Світлова сфера під стелею тьмяно жевріла, відкидаючи м’які тіні на стіни, але тепер це світло здавалося небезпечним. Зайвим. Викривальним.

— Ви… — Жозефіна відкрила рота, але слів не знайшлося. Вона лише дивилася на них широко розплющеними очима, переводячи погляд з Еріана на Ліора. Обоє були бліді, задихані, з тим особливим виразом обличчя, який з’являється лише тоді, коли людина щойно дивилася в обличчя чомусь значно більшому за себе.

— Тихо, — прошепотів Ліор, піднісши палець до губ.

Він швидко, майже машинально, накрив «Слухняну тінь» складеним плащем і сховав артефакт під ліжко. Метал ще слабко тремтів, але тепер його вібрація губилася в тканині й дереві.

Еріан стояв нерухомо, спиною до дверей. Долоня все ще лежала на дереві — не для опори, а ніби для того, щоб відчути, що відбувається по той бік.

І він відчув.

Спершу — приглушені кроки. Повільні, зважені. Не біг. Не паніка. Хода тих, хто точно знає, що робить.

Потім — голоси.

— …я впевнена, — говорила викладачка Crysalith. Її голос, приглушений товстими стінами, звучав дивно ламко, ніби проходив крізь тріщини. — Слід слабкий, але він є. Хтось був дуже близько.

— Учень? — запитав магістр Luminara.

— Майже напевно, — сухо відповів викладач Umbrafall. — Артефакт не надто потужний. Саморобний або старий. Його використали поспіхом.

У кімнаті дівчат повітря ніби стиснулося.

Рубі повільно відступила від дверей, притискаючись спиною до стіни. Серце калатало так сильно, що вона боялася — його почують. Вона мимоволі вхопила Жозефіну за руку. Та здригнулася, але не вирвалася — лише сильніше стиснула пальці у відповідь.

— В одній із цих кімнат, — продовжив голос. — Я відчуваю резонанс житлового крила.

— Підняти всіх? — запропонував хтось.

Коротка пауза.

— Ні, — різко сказав інший. — Не зараз. Ви уявляєте, що почнеться? Паніка. Чутки. Якщо новина про Кристал просочиться…

— Академія ще тримається лише завдяки ілюзії стабільності. Ми не можемо її зруйнувати однією нічною перевіркою.

Кроки зупинилися зовсім поруч.

Рубі затамувала подих.

Жозефіна відчула, як у неї холодніють пальці. Її улюблена, завжди іронічна посмішка зникла без сліду. У голові билася лише одна думка: будь ласка, йдіть далі… будь ласка…

Еріан заплющив очі.

Він відчував магію за дверима — світлу, кристалічну, тіньову. Вона торкалася поверхні кімнати, ніби ковзала по ній, шукаючи щілину. Ще трохи — і вона знайде.

— А якщо це був не один? — тихо спитав жіночий голос.

— Тим гірше для них, — відповів чоловік без жодної емоції.

Кроки рушили далі.

Повільно. Важко. Нестерпно довго.

Лише коли голоси стали віддаленими, а напруга в повітрі трохи спала, Еріан дозволив собі видихнути. Повільно, крізь зціплені зуби.

Ліор сперся рукою об стіл, ледь тримаючись на ногах.

— Це було… — почав він і замовк, не знаходячи слова.

— Божевілля, — прошепотіла Жозефіна. — Абсолютне.

Рубі нарешті відірвала погляд від дверей і подивилася на Еріана.

— Що ви накоїли?.. — тихо спитала вона. Не зі злістю. І не з докором. Із чистим, оголеним страхом.

Еріан зустрів її погляд.

— Ми дізналися те, що не мали знати, — відповів він так само тихо. — І тепер… вони…еее…шукають тих, хто міг їх почути.

Жозефіна першою порушила тишу.

Вона повільно випрямилася, відпустила руку Рубі й зробила крок уперед. У напівтемряві її обличчя здавалося різкішим, ніж зазвичай.

— Добре, — тихо сказала вона, але в голосі прозвучала сталь. — А тепер слухайте уважно.

Ліор і Еріан підвели погляди.

— Або ви зараз же розповідаєте, що саме ви дізналися, — Жозефіна кивнула в бік дверей, — або ви негайно забираєтеся з нашої кімнати. Бо якщо через вас сюди повернуться викладачі, відповідати будемо ми. Не тільки ви.

Рубі здригнулася й хотіла щось сказати, але Жозефіна не дала їй перебити.

— Без загадок. Без “потім”. Або правда — або вихід. Зараз.

Повисла напружена пауза.

Еріан ковтнув повітря. Його погляд на мить метнувся до дверей, ніби він і досі чув кроки, а тоді зупинився на Рубі. У її очах був страх — не істеричний, а глибокий, мов тиха вода, в якій легко втопитися.

— Добре, — нарешті сказав він. Голос був хрипким. — Ми скажемо.

Ліор повільно кивнув, мовчки підтверджуючи.

— Зник Кристал Єдності.

Слова впали в кімнату, як камінь у воду.

Рубі зблідла.

— Що?.. — видихнула вона. — Це… це жарт?

— Ні, — тихо відповів Ліор. — Його немає. Його… обірвали. Зв’язок. Не зруйнували — саме вирвали зі структури Академії.

Жозефіна відступила на крок, ніби підлога під нею похитнулася.

— Але… — вона ковтнула. — Але ж Кристал — це…

— Баланс, — закінчив Еріан. — Факультети. Захист. Стабільність. Усе, що тримає Академію… разом.

Рубі притисла долоню до рота.

— Це жахливо, — прошепотіла вона. — Це… це кінець нормального навчання. Кінець безпеки.

— Це справа дорослих, — різко сказала Жозефіна, але в її голосі вже не було впевненості. — Магістрів. Ради. Не… не нас.

Вона підняла погляд на хлопців.

— Ви ж розумієте, правда? Нам не слід у це лізти. Ми — студенти. Ми можемо тільки все зіпсувати.

— Вони вже шукають, — відповів Ліор. — Але повільно. Обережно. Бояться паніки. А значить… можуть не встигнути.

— І якщо вони помиляться, — додав Еріан, — постраждають не магістри. А ми. Усі.

У кімнаті знову стало тихо.

Рубі опустилася на край ліжка, ніби ноги раптом перестали її тримати.

— Я не хочу, щоб Академія стала небезпечною, — сказала вона тремтячим голосом. — Це мій дім.

— Наш, — тихо поправила Жозефіна.

Еріан зробив крок уперед.