Розділ 17

Коридор за дверима був не просто темним — він здавався настороженим.

Еріан першим прочинив двері, лише на кілька пальців. Світло зі сфери в кімнаті ковзнуло вперед — і одразу було «з’їдене» тінню коридору, ніби там чекали саме на нього. Захисне плетиво зреагувало тихим тремтінням, але не здійняло тривоги. Двері слухняно піддалися.

— Повільно, — прошепотів Ліор, уже стоячи позаду.

Вони вислизнули назовні, майже не дихаючи. Двері зачинилися без звуку — Еріан мимохіть затримав долоню на дереві, відчуваючи слабкий відгук захисної магії. Вона була… втомленою. Наче після довгої ночі, сповненої надмірних навантажень.

Коридори Академії вночі завжди були іншими. Вдень — живі, наповнені кроками, голосами, магічними імпульсами. Тепер же — мов порожні артерії, якими ще тече кров, але серце б’ється нерівно.

— Сюди, — майже беззвучно сказав Ліор і повів його вузьким проходом між двома арками.

Вони йшли, притискаючись до стін, минаючи світлові сфери, що світилися рівно, але надто холодно. Еріан відчував це шкірою: магія не заспокоювала — вона стежила.

Біля сходів, що вели до навчального корпусу, Ліор зупинився.

— Зараз, — прошепотів він і витягнув з-під мантії невеликий металевий диск, завбільшки з долоню.

Еріан нахилився ближче. Поверхня приладу була вкрита тонким гравіюванням — шари символів накладалися одне на одне, ніби хтось намагався приховати справжню формулу за десятками зайвих ліній.

— Це що? — ледве чутно спитав він.

— «Слухняна тінь», — Ліор усміхнувся куточком губ. — Старий артефакт Umbrafall. Не робить нас невидимими. Просто… змушує магію не помічати нас як щось важливе.

— Це законно? — прошепотів Еріан.

— Абсолютно ні, — так само тихо відповів Ліор і обережно повернув центральний сегмент.

— Звідки він в тебе?

— Я не тільки розумний, а й спритний, — посміхнувся друг.

Диск ледь чутно клацнув.

Повітря навколо них ніби стиснулося — не фізично, а відчуттям. Еріан раптом зрозумів, що його власна магія, зазвичай тепла й відчутна, віддалилася, мов загорнута в товсту тканину.

— Не відходь далеко, — попередив Ліор. — Радіус невеликий.

Вони рушили сходами вниз.

Навчальний корпус зустрів їх тишею, яка вже не здавалася звичною. Тут було інакше. Камінь під ногами віддавав холодом, а захисні печаті вздовж стін пульсували нерівно — ніби серце, що пропускає удари.

Еріан раптом сповільнився.

— Ти це чуєш? — прошепотів він.

Ліор напружився.

— Голоси?

— Ні… магію.

Вона звучала, мов приглушений шепіт — розсіяний, фрагментований. Не як потік, а як уламки, що труться одне об одне.

Вони звернули за колону — і побачили світло.

Не яскраве, службове. За напіввідчиненими дверима однієї з аудиторій стояли кілька магістрів. Еріан упізнав двох одразу: викладачку Crysalith із кристалічними вставками на мантії та старий магістр Luminara, який навчав старшокурсників.

З ними був ще один — у темнішій мантії, з символами Umbrafall на рукавах.

— …це неможливо, — голос викладачки Crysalith тремтів, хоч вона й намагалася триматися рівно. — Захисні контури не показують злому. Кристал… просто зник.

— Він не міг просто зникнути, — різко відповів магістр Luminara. — Кристал Єдності — це не прикраса. Він прив’язаний до всіх факультетів одночасно. До самої структури Академії.

Еріан відчув, як у нього стискається груди.

Ліор ледь помітно зблід.

— Кристал Єдності… — беззвучно повторив він губами.

— Я перевірив залишковий резонанс, — заговорив магістр Umbrafall. — Його… обірвали. Не зруйнували. Саме обірвали зв’язок. Це було зроблено навмисно. І дуже вміло.

— Але без Кристалу… — викладачка замовкла, ковтнувши повітря. — Баланс уже пішов. Ви ж відчули це на балу.

Магістр Luminara стиснув кулаки.

— Тіні, що не слухаються. Світло, яке відскакує. Crysalith із затримкою… Це лише початок.

— Якщо Кристал не повернути, — тихо сказав магістр Umbrafall, — магія факультетів почне… конфліктувати. Не одразу. Але неминуче.

Запала важка пауза.

— Нам потрібно знайти Кристал, — твердо сказав Luminara. — Інакше…

Він не договорив.

Але цього й не треба було.

Ліор повільно відступив на крок, потягнувши Еріана за рукав.

— Ходімо, — прошепотів він, ледве ворушачи губами. — Просто… ходімо.

Вони тихо відступили в тінь колони, потім — у темніший коридор, серця билися так голосно, що здавалося, їх почують.

Коли двері аудиторії знову опинилися далеко позаду, Ліор зупинився, сперся спиною об стіну й видихнув.

— Це… — він не знайшов слова.

— Кристал Єдності, — тихо сказав Еріан. — Зник.

Він підняв погляд. Навіть тут, у глибині корпусу, магія відчувалася інакше. Розхитана. Нестійка.

— Тепер зрозуміло, — додав він. — Чому вони бояться.

Ліор стиснув «Слухняну тінь» у руці.

— Якщо Кристал не повернуть… Академія більше не буде безпечним місцем.

***

Кристал був теплим.

Не так, як тепле світло Luminara чи заспокійлива стабільність Crysalith — ні. Це було інше тепло: живе, пульсуюче, таке, що не гріє шкіру, а повільно підбирається під неї.

Руки в чорних рукавицях тримали його обережно, майже шанобливо.

Тонка тканина поглинала відблиски, але навіть крізь неї відчувалося, як Кристал Єдності реагує на дотик. Його поверхня була гладкою, без жодної тріщини, і водночас здавалося, ніби він складається з кількох шарів реальності.

Голубий — ніби зимове світло, повільно ковзало всередині, утворюючи тонкі спіралі.

Чорний — глибокий, не як тінь, а як відсутність, як провал між думками, — пульсував рідко, але владно.

Золото — тепле, майже сонячне — спалахувало ривками, ніби серце, яке ще пам’ятає, для чого його створили.

Золото всередині нього спалахнуло яскравіше — і одразу ж було притлумлене чорним. Голубі лінії здригнулися, втратили форму, ніби намагаючись утримати рівновагу між двома протилежностями.

Руки стиснулися трохи сильніше.