Розділ 16

На хвилин двадцять всі викладачі академії та директор зникли з Великої Зали. Студенти сприйняли це, ніби їм дали трішки свободи від нагляду. Та коли всі повернулись до Зали, почали відбуватись незвичні речі.

Спершу це можна було списати на перевтому.

На надлишок емоцій, на густу магію в повітрі, на саму ніч, що зібрала в одному місці надто багато світла, тіні й спогадів. Академія Aurelium бачила й не таке — і завжди трималася.

Але цього разу щось було… інакше.

Під час чергового танцю музика раптом збилася з ритму — лише на мить, так коротко, що більшість навіть не встигла усвідомити. Скрипка потягнула ноту трохи довше, ніж дозволяв такт, і звук ніби роздвоївся: один — у повітрі, другий — десь глибше, під шкірою.

Еріан здригнувся.

Світлові сфери під куполом мерехнули, змінюючи відтінок із холоднувато-блакитного у тепле золото, потім знову повернулися до норми. Хтось засміявся, подумавши, що це частина оформлення.

— Гарний ефект, — почулося десь поруч.

Але магістри вже не усміхалися.

У дальньому куті зали одна з викладачок Crysalith непомітно піднесла руку, перевіряючи просте стабілізаційне закляття. Воно спрацювало… із запізненням. Лише через два удари серця, ніби магія задумалась, перш ніж відповісти.

Вона насупилася.

І більше не танцювала.

Захисні печаті Академії залишалися на місці — їх відчували всі, хто мав хоча б базову чутливість. Вони не руйнувалися, не гасли. Але стали схожими на струни, перетягнуті над мірою: ще тримають, ще звучать — та варто торкнутися не так, і з’явиться фальш.

Світло в коридорах, що вели від Великої Зали, почало поводитися дивно. Сфери, які завжди світилися рівно, тепер змінювали колір залежно від того, хто проходив повз: біля одних — теплішали, біля інших — тьмяніли, а подекуди навіть відкидали тінь… там, де її не мало бути.

Але справжній злам стався серед танцю.

Це був дрібний жест.

Незначний.

Звичайна студентська дурість.

Один із третьокурсників Umbrafall — худорлявий хлопець із втомленими очима — вирішив пожартувати. Підхопивши ритм, він наклав легку ілюзію: тіні танцюристів мали на мить відокремитися від тіл, повторити рух — і знову повернутися на місце. Просте, контрольоване закляття. Таке робили десятки разів.

Він усміхнувся.

Зробив рух рукою.

І магія відповіла.

Не так.

Тіні відокремилися.

Але не повернулися.

Вони ковзнули по підлозі, мов живі, витягнулися, викривилися — і почали танцювати самі по собі. Не повторюючи рухи людей, а створюючи власні. Глибокі, плавні, майже… усвідомлені.

Музика на мить стихла.

А потім заграла знову — ніби не помітила нічого дивного.

— Це… частина виступу? — хтось нервово засміявся.

Одна з тіней змахнула «рукою», і поруч спалахнула світлова іскра — надто яскрава, надто різка. Інша тінь закрутилася, і підлога під нею потемніла, немов у глибину пролили чорнило.

Студенти почали зупинятися.

Сміх розтанув.

Хтось відступив на крок.

— Заберіть це, — прошепотіла Рубі, стискаючи руку Еріана. — Це не виглядає як ілюзія.

Еріан відчув, як у нього всередині щось напружилося — те саме відчуття, що з’явилося раніше. Ніби магія в залі перестала бути фоном і стала… присутністю.

— Рубі, тут щось не те, — тихо сказав він.

Магістри діяли дуже обережно.

Ніхто не підвищив голос.

І саме це було найстрашнішим.

Крок уперед зробив старшокурсник з Luminara — високий, світловолосий, із впевненою поставою того, хто звик, що його магія слухає. Його знали: відмінник, учасник міжфакультетських дуелей, той, кого часто ставили за приклад.

— Я зможу, — тихо сказав він, швидше собі, ніж іншим.

Він не чекав дозволу. Не зухвало — з вірою. Світло завжди було його відповіддю на темряву.

Хлопець зробив крок у бік танцювального кола, підняв долоні, і між ними розквітло сяйво Luminara — тепле, рівне, заспокійливе. Закляття мало бути простим: розчинити ілюзію, повернути тіні до власників, зашити злам.

Світло торкнулося першої тіні.

І… відскочило.

Тінь сіпнулася — різко, неприродно — і повернулася до нього.

— Стривай… — встиг вимовити хтось із магістрів.

Запізно.

Тіні зреагували, ніби їх образили.

Вони витягнулися, загострилися по краях, рухаючись уже не як танець — як напад. Одна з них рвонула вперед і вдарила хлопця в груди. Світло на мить спалахнуло яскравіше — і погасло, розсипавшись іскрами.

Старшокурсник відлетів назад, ковзнув по підлозі, захлинаючись повітрям.

Крик прорізав залу.

— Назад! — вперше голос магістра прозвучав різко.

Тіні закружляли швидше, зливаючись одна з одною, ніби відчули смак сили. Під куполом світло затремтіло, музика захрипла й урвалася, залишивши після себе глуху, важку тишу.

— Досить, — пролунав спокійний, але крижаний голос.

Вейлард Селемін.

Він стояв уже в центрі зали — ніхто не помітив, коли саме він там з’явився. Його мантія потемніла, втягуючи в себе відблиски світла й тіні водночас. Кристал на грудях засвітився нерівно, пульсуючи, мов серце.

Він підняв руку.

І магія послухалась.

Не з примусу — з визнання.

Тіні зупинилися на піврусі, здригнулися, мов спіймані вітром, і почали зсідатися, зменшуватися, повертатися до підлоги. Crysalith закріпили простір кристалічними якорями, Umbrafall обгорнули залишки тіней тишею, а Luminara — обережно, майже вибачаючись — повернули світло на місце.

Старшокурсника вже тримали двоє викладачів. Він був при тямі, але блідий, очі широко розплющені — не від болю, від шоку.

— Бал завершено, — голос Вейларда був рівний, але не терпів заперечень.

Він обернувся до гостей.

— Прошу вибачення, — сказав він із гідністю. — Академія сьогодні дала збій у тому, чого ніколи не дозволяла собі раніше. Ви — наші почесні гості, і я дякую вам за розуміння. Супровід проведе вас до ваших Сірелій.