Розділ 15

Перша година балу минула так, ніби час раптом вирішив бути добрим.

Музика текла залом хвилями — не нав’язливо, не гучно, а так, що кожен міг знайти у ній свій ритм. Спершу це були легкі мелодії, під які розмови лягали природно, сміх не здавався зайвим, а кроки — невпевненими. Потім ритм ставав глибшим, і зала починала рухатися як єдине ціле.

Еріан ловив себе на тому, що усміхається без причини.

Навколо було багато світла — не тільки магічного. Світла в очах, у жестах, у випадкових дотиках рук. Студенти, які ще вчора сперечалися на заняттях, сьогодні танцювали разом. Хтось сміявся над власною незграбністю, хтось крутився так, ніби все життя чекав саме цього вечора.

Ліор зник майже одразу — і не важко було здогадатися, чому.

Еріан помітив його неподалік танцювального кола. Ліор стояв поруч із Дорією, намагаючись виглядати невимушено, але видаючи себе кожним рухом. Він говорив щось швидко, жестикуляцію плутав із танцювальними па, а вона слухала, злегка схиливши голову, з тією уважністю, яка могла бути і ввічливою, і небезпечною.

— Він пропав, — прошепотіла Рубі з усмішкою, простеживши за його поглядом.

— Остаточно, — погодився Еріан. — І, здається, добровільно.

Рубі сміялася легко, щиро. Вона танцювала так, ніби музика народжувалася в ній самій — без різких рухів, але з відчуттям свободи. Коли Еріан узяв її за руку й повів у коло, він відчув, як світло в його грудях відгукнулося м’яко, радісно.

Вони не говорили багато.

І цього не було потрібно.

Кілька танців промайнули майже непомітно. Хтось вітався, хтось зупинявся поруч на хвилину, обмінювався жартами, компліментами, обіцянками «поговорити пізніше». Бал жив — і приймав усіх.

Але думки Еріана раз у раз поверталися туди, де стояла вона.

Його мама.

Він бачив її з іншого боку зали — у колі знайомих, магістрів, колишніх студентів. Вона слухала, усміхалася, відповідала — спокійно, впевнено. Так, як завжди. Але час від часу її погляд шукав його.

І нарешті він зважився.

— Я зараз повернуся, — тихо сказав він Рубі.

Вона кивнула, стискаючи його пальці.

— Йди.

Він підійшов не одразу. Зробив кілька кроків — і зупинився, ніби знову став хлопчиком, який боїться, що не знайде правильних слів.

Але вона побачила його першою.

— Еріане…

Вона не сказала більше нічого.

Просто розкрила обійми.

Він увійшов у них — і світ остаточно змінився.

Від неї пахло домом. Теплим чаєм. Трохи — старими книгами й знайомими травами. Обійми були міцними, справжніми, такими, що не питають дозволу і не відпускають одразу.

— Без тебе вдома пусто, — тихо сказала вона, притискаючи його до себе. — Я не думала, що тиша може бути такою гучною.

У нього защипало в очах.

— Я… — він видихнув. — Я сумував.

— Я знаю, — вона усміхнулася, відступаючи на крок і уважно дивлячись на нього. — Ти виріс. І… став іншим. Але світло в тобі — те саме.

Він нервово всміхнувся.

— Я боялася, що якщо не приїду — пошкодую, — відповіла вона чесно. — Я хотіла побачити, ким ти став. Не з листів.

Вони говорили повільно. Про дрібниці. Про Академію, про навчання, про бал. Про те, як він уперше відчув, що тут — його місце. Про те, як вона хвилювалася за нього.

— Познайомиш мене зі своїми друзями? — запитала вона м’яко. — Тими, хто поруч із тобою тепер.

У її голосі не було ревнощів. Лише щирий інтерес.

— Звісно, — Еріан обернувся, шукаючи поглядом Рубі, Ліора, Лівіану. — Вони… важливі для мене.

Знайомство було теплим і трохи незграбним. Ліор одразу взяв на себе роль чарівного співрозмовника.

— Маю за честь познайомитись з вами місіс Грейс, ой перепрошую чи краще казати місіс Кайсерфорд?

— Ліоре, я теж рада познайомитись з юнаком, якого мій син зміг назвати другом. — Посміхнулась жінка, — називай мене, як тобі зручно.

Рубі зніяковіло, але щиро усміхалася, Лівіана чемно кивнула — з тією стриманою повагою, яка говорила більше за слова. Мати слухала уважно, запам’ятовувала імена, дивилася на них так, ніби бачила не просто студентів, а частину життя її сина.

І лише тоді, коли перше хвилювання вляглося, Еріан згадав ім’я, яке сиділо десь глибоко.

— Мамо… — обережно почав він. — Я хотів спитати. Про Олівію Грейс.

Вона завмерла.

Ледь помітно.

Але він помітив.

— Я побачив імʼя дошці видатних магів-випускників Академії його.

— Я подумав… раптом це наша родичка? Чи… щось таке?

Мить — і повітря між ними змінилося.

Усмішка зникла.

Плечі напружилися.

Погляд ковзнув убік, ніби шукаючи вихід.

— Не зараз, Еріане, — сказала вона тихо. Занадто тихо. — Це не тема для балу.

— Але… — він зробив крок ближче.

— Сину прошу….Це твоя тітка, але я хочу, щоб сьогодні нам не довелось говорити про те що можна засмутити мене.

Вона зітхнула.

Глибоко.

У її голосі було щось нове.

Не страх.

Обережність.

— Я не приховую від тебе правду, — додала вона після паузи. — Я просто… відкладаю її. Заради тебе.

Він хотів запитати ще.

Хотів наполягти.

Але побачив її очі — і зупинився.

— Добре, — тихо сказав він. — Я почекаю.

Вона знову торкнулася його руки — легко, вдячно.