Розділ 14

Музика у Великій Залі ледь відчутно змінила ритм.

Не голосніше — глибше. Наче сама Академія зрозуміла: настав інший момент. Той, де святкове захоплення переходить у щось більше — у трепет.

Світлові арки біля входу спалахнули м’яким золотом, і розмова в залі поступово стихла. Не за наказом — інстинктивно. Студенти випростали спини, пари завмерли на півкроці, навіть сміх затих, ніби його акуратно відклали «на потім».

Почали прибувати запрошені гості.

— Магістр Ельмар Рейвенфорт, факультет Crysalith,

— прозвучав чіткий голос оголошувача.

Чоловік середніх років увійшов спокійно, з гідністю людини, яка звикла, що її впізнають. Йому аплодували стримано, з повагою.

— Леді Сарена Ліорель, Umbrafall, почесна радниця Східного Конклаву.

Темні тканини її сукні поглинали світло, а погляд був уважний і холодний, наче вона оцінювала не бал — а майбутнє.

— Архімаг Рувен Корнелій, Luminara.

Імена звучали одне за одним. Дехто викликав захоплення, дехто — шепіт, дехто — просто цікавість. Студенти нахилялися ближче одне до одного, обмінювалися поглядами, впізнавали легенди з підручників, імена з історій магістрів.

Але потім…

Настала пауза.

Незвична. Довша, ніж потрібно для простої урочистості.

Світло у залі ніби зібралося докупи, сконцентрувалося біля входу. Купол над головами потемнів на мить — і засяяв ще яскравіше, ніж раніше.

Оголошувач вдихнув.

— Асторіан Вельмар факультет Umbrafall.

І цього разу — ім’я не потребувало жодних титулів.

Хтось ахнув.

Хтось різко випростався.

Хтось просто… перестав дихати.

Він увійшов без поспіху, але кожен його крок відчувався. Не гучний. Не демонстративний. Радше — неминучий.

Асторіан Вельмар був високим, із спокійною поставою людини, якій не потрібно доводити свою силу. Його одяг був простим за кроєм, але ідеальним у деталях — тканина змінювала відтінок між світлом і тінню, немов не могла визначитися, до якого факультету належить. Бо він не належав жодному — і водночас усім.

Aurelium.

Єдине ціле.

Про нього говорили пошепки ще на першому курсі. Про нього сперечалися магістри. Його приклад вважали або дивом, або помилкою системи.

Коли він зупинився в центрі зали, стало ясно: світло реагує на нього інакше. Не яскравіше — слухняніше. Ніби простір визнавав його право бути тут.

Еріан відчув, як у нього пересохло в горлі.

— Це він… — прошепотіла Рубі, навіть не усвідомлюючи, що говорить уголос.

Ліор мовчав. Його звична легкість зникла, поступившись чомусь схожому на благоговіння.

— Він справжній, — тихо сказала Дорія. — Я думала, це просто легенда для першокурсників.

Асторіан Вельмар ледь кивнув директору Вейларду — як рівний рівному. І цього було достатньо, щоб зал зрозумів: це не гість. Це — епоха.

Шепіт прокотився хвилею.

— Це він…

— Єдиний…

— Aurelium…

І саме в цей момент, коли напруга досягла свого піку, голос оголошувача знову пролунав — цього разу м’якше. Майже… особисто.

— Дейзі Грейс, випускниця факультету Crysalith.

Світ ніби хитнувся.

Еріан не одразу зрозумів слова.

А коли зрозумів — не повірив.

Він різко підвів голову.

Вона увійшла спокійно, але не так, як інші. Не з відчуттям статусу — з відчуттям дому. Її сукня була світлою, теплих відтінків, проста і водночас бездоганна. Ніякої показної величі — лише гідність і м’яка впевненість. Волосся зібране акуратно, у знайомій манері, від якої в нього стиснулося серце.

Мама.

Його мама.

— Це… — Ліор повернувся до нього. — Еріане?..

Він не відповів.

Не міг.

Вона ж казала, що сумує.

Казала: повертайся, коли зможеш.

Але не сказала жодного слова про те, що сама приїде.

Він знав, що вона тут навчалась.

Знав, що її ім’я на дошці.

Але не очікував… не сьогодні. Не так.

Їхні погляди зустрілися.

І весь зал зник.

Вона усміхнулася — не офіційно, не стримано. Так, як усміхалася лише йому. Очі блиснули волого, але вона не дозволила сльозам упасти.

Я з тобою, — було в цій усмішці.

Я завжди була.

Еріан відчув, як у грудях щось розкривається — тихо, боляче й водночас неймовірно світло.

Він не знав, що скаже їй.

Не знав, як підійде.

Але знав одне точно:

Цей бал він запам’ятає не через сукні, музику чи легенд.

А через мить, коли зрозумів:

іноді дива приходять не з магією —

а з любов’ю, про яку тебе навіть не попереджають.

Світло у Великій Залі повільно змінило відтінок.

Музика стихла не різко — вона ніби розчинилася у повітрі, залишивши по собі тишу, наповнену очікуванням. Усі погляди зійшлися до центральної частини зали, де з-поміж світлових арок крокнув уперед Вейлард Селемін.

Директор Академії Aurelium не поспішав. Кожен його рух був вивіреним, але не холодним — радше таким, що випромінював спокій і впевненість людини, яка тримає у руках не владу, а довіру.

Його мантія змінювалася разом зі світлом зали: у ній перепліталися срібні відблиски Crysalith, глибокі тіні Umbrafall і тепле золото Luminara.