Розділ 13

Святковий сніданок починався не з шуму — з подиву.

Купол над головами світився м’яким перламутром, ніби світанок затримався всередині приміщення. Довгі столи вкривали не просто скатертини, а тканина з тонким візерунком — магічні нитки в ній ледь помітно переливалися, реагуючи на рух і тепло.

У повітрі стояв запах кориці, теплого хліба й яблук. Не різкий, не нав’язливий — домашній. Такий, від якого стискається горло не від голоду, а від спогадів.

Еріан зробив крок уперед і відчув, як щось у ньому м’яко відгукнулося. Світло всередині не спалахнуло — воно розлилося, як теплий напій у холодних долонях.

— Ого… — тихо видихнув Ліор поруч. — Якщо це спроба Академії прикинутися домом… то вона старається більше, ніж зазвичай.

Студенти поступово заповнювали залу. Хтось сміявся, хтось озирається, хтось говорив пошепки — ніби боявся порушити настрій. Навіть магістри виглядали інакше: менш суворими, трохи людянішими. Дехто з них тримав чашки з гарячим напоєм, не приховуючи усмішок.

Рубі сіла поруч із Еріаном — сьогодні вона була особливо яскравою, ніби сама стала частиною декору. Її очі світилися від радості, а пальці постійно торкалися краю столу, ніби вона перевіряла, чи все це справжнє.

— Я не пам’ятаю, щоб сніданок виглядав так, — прошепотіла вона. — Це… красиво. По-справжньому.

— Бо сьогодні нас не оцінюють, — відповів Еріан. — Нас просто… годують.

Рубі тихо засміялася.

На столах з’являлися страви — не з різким спалахом магії, а повільно, майже непомітно. Теплі булочки, миски з кашею й фруктами, глечики з молоком і соком, запечені яблука з медом. Все виглядало простим — і водночас ідеальним.

Коли всі розсілися, у залі настала тиша. Не вимушена — уважна.

Біля центрального столу з’явився він.

Вейлард Селемін, директор Академії.

Його очі — глибокі, кольору нічного неба — ковзали по залі уважно, але тепло, ніби він справді бачив кожного. Мантія переливалася відтінками блакитного й срібла, а на грудях світився маленький кристал — м’яко, рівно, як серце, що знає свій ритм.

Вейлард не піднімав голос.

Йому це було не потрібно.

— Доброго ранку, — сказав він, і ці два слова прозвучали так, ніби зверталися до кожного окремо. — І з Різдвом вас.

У залі пройшов тихий подих — як спільний вдих.

— Академія часто вимагає від вас сили, — продовжив він. — Стійкості. Виборів. Іноді — самотності.

Сьогодні ж я хочу, щоб ви пам’ятали дещо інше.

Він зробив паузу, дозволяючи словам осісти.

— Ви не просто студенти.

Ви — спільнота. А інколи… — його погляд став м’якшим, — сім’я.

Еріан відчув, як Рубі поруч ледь затамувала подих.

— Дехто з вас далеко від дому, — сказав Вейлард. — Дехто не має змоги повернутися туди, де колись було тепло. А дехто ще шукає, що для нього означає це слово.

Тож сьогодні Академія хоче бути цим місцем для вас.

Він підняв руку — жест був простим, не урочистим. І все ж магія відгукнулася.

Перед кожним студентом, поруч із тарілкою, з’явився невеликий пакунок. Загорнутий у світлу тканину, перев’язаний тонкою сріблястою стрічкою. Не ідентичні — кожен трохи інший.

— Це не випробування , — усміхнувся Вейлард, ніби вгадав думки. —Це… нагадування.

Еріан обережно торкнувся пакунка. Тканина була теплою.

Він розгорнув її — і завмер.

Всередині лежав маленький світильник з тонкого скла, у формі квітки. Коли він узяв його в долоні, світло всередині м’яко спалахнуло — не яскраво, а впізнавано. Його власне.

Поруч Рубі тихо ахнула — у неї був схожий, але інший: з вигнутими пелюстками, що нагадували полум’я. Ліор, з іншого боку столу, розглядав свій — з переливчастими відблисками, які змінювалися, щойно він усміхався.

— Кожен із них реагує лише на свого власника, — сказав директор. — На вашу магію. На ваш стан.

Коли вам буде важко — він світитиме тихіше.

Коли ви будете раді — яскравіше.

А коли відчуєте себе самотніми… — він на мить затримав погляд на залі, — згадайте: хтось колись подбав, щоб у вас було світло.

У горлі Еріана щось стиснулося.

Він подумав про лист матері.

Про слова: я пишаюся тобою.

Про те, як важливо інколи знати, що тебе не загубили.

— Їжте, — з легкою усмішкою додав Вейлард. — Говоріть. Смійтеся.

Сьогодні вам не потрібно бути сильними.

Сьогодні достатньо просто бути.

Сніданок почався знову — але тепер інакше. Теплі розмови, тихий сміх, погляди, сповнені світла. Академія дихала разом із ними.

Еріан подивився на свій маленький світильник.

І вперше за довгий час відчув: він не між двома світами.

Він — у своєму.

А світло в його долонях було цьому доказом.

Вечір прийшов непомітно — не різко, не з тріумфом, а як м’який подих, що торкається плеча й нагадує: час.

Академія змінювалася поступово. Коридори, ще вдень сповнені кроків і голосів, тепер звучали інакше — приглушено, ніби самі стіни вирішили не заважати. За дверима кімнат лунав шурхіт тканин, тихі вигуки, нервовий сміх, дзенькіт прикрас. Магія текла щільніше, тепліше, реагуючи на хвилювання, на очікування, на сотні маленьких надій.

Еріан стояв перед дзеркалом довше, ніж планував.

Темний смокінг сидів ідеально — не суворо, не показно. Світлі шви на комірі ледь вловлювали відблиски ламп, ніби відгукуючись на світло всередині нього. Він поправив рукав, провів пальцями по тканині — і зупинився.