Розділ 12

Вони зібралися в тій самій ніші біля вікон західного крила — місці, де завжди було трохи тихіше, ніж у решті Академії. Тут світло лягало м’яко, ковзало по каменю, а магія здавалася спокійнішою, майже домашньою.

Рубі сиділа на широкому підвіконні, підібгавши ноги, і не могла всидіти на місці. Вона то крутила пасмо волосся, то сміялася без причини, то раптом замовкала, ніби намагаючись зловити власні думки. Лівіана розмістилася поруч, тримаючи в руках чашку теплого напою, а Жозефіна — навпроти, спершись плечем об стіну, схрестивши руки й спостерігаючи за ними з легкою, майже насмішкуватою цікавістю.

— Я не пам’ятаю, щоб Академія так чекала балу, — першою заговорила Рубі, очі її сяяли. — Навіть повітря інше. Наче все затамувало подих.

— Бо всі втомилися, — сухо, але з усмішкою відповіла Жозефіна. — Від занять, від напруги, від того, що магістри дивляться так, ніби ми всі — експеримент.

Бал — це офіційний дозвіл хоча б на один вечір удавати, що ми просто люди.

— Мені подобається думати, що це не удавання, — тихо сказала Лівіана. — Що в такі вечори ми трохи ближчі до себе справжніх.

Рубі енергійно закивала.

— Саме так! Сукні, музика, світло… і цей момент, коли ти входиш у залу й розумієш, що сьогодні можна бути іншою. Сміливішою. Легшою.

Жозефіна підняла брову.

— Ти кажеш це так, ніби вже репетируєш вихід.

Рубі розсміялася — дзвінко, щиро.

— А що, не можна? — а потім, трохи притишивши голос, додала: — Тим більше, коли є з ким.

Лівіана обережно ковтнула напій, не дивлячись на подругу. Жозефіна ж одразу помітила зміну тону.

— О-о, — протягнула вона. — От ми й дісталися до найцікавішого.

Пари.

Рубі почервоніла — але не зніяковіло, а радше від переповнених емоцій.

— Еріан — випалила вона. — Коли він мене запросив це було так… несподівано і водночас правильно. Він був такий серйозний, трохи нервував, але дивився прямо в очі. І я відчула, що для нього це важливо.

Вона говорила швидко, захоплено, жестикулюючи, ніби боялася, що якщо зупиниться — магія моменту зникне.

Жозефіна не стрималася й розсміялася.

— Все, — сказала вона, — пізно. Вона вже закохана.

Подивіться на неї. Я даю їй максимум три дні до фрази «а може, це доля».

— Жозі! — Рубі спалахнула ще дужче, але сміялася разом із нею. — Я ж не казала, що…

— Ну добре, добре, — махнула рукою Жозефіна. — Але мушу визнати — Еріан хороший вибір. Рідкісний тип. Не грає ролей.

У цей момент Лівіана ледь помітно стиснула пальці на чашці. Усмішка не зникла з її обличчя — навпаки, вона була теплою, щирою.

— Я рада за тебе, Рубі, — сказала вона м’яко. — Справді рада.

І це було правдою.

Але не всі правди вимовляють уголос.

Рубі уважно подивилася на неї — і на мить її захоплення стихло.

Настала коротка пауза.

Рубі відчула, як щось у повітрі змінилося, стало тоншим.

— Він… — почала вона і замовкла. — Еріан… він теж тебе запрошував, так?

Лівіана не відвела погляду. Лише ледь-ледь кивнула.

— Так.

Жозефіна перестала усміхатися, але нічого не сказала.

— Я відмовила, — додала Лівіана тихо. — Це було… непросто. Він був дуже ввічливий. І дуже щирий. Роберт Авельвас.  Я вже дала слово піти з ним.

Жозефіна зітхнула й м’яко, але впевнено втрутилася:

— Гаразд, досить суму.

Бал ще не настав, а ми вже поводимось так, ніби це фінал трагедії.

— Рубі, — вона усміхнулася, — ти сяятимеш.

— Лівіано, — її голос пом’якшав, — ти зробила свій вибір. І це теж сила.

Рубі кивнула, витираючи вологі очі, але вже з усмішкою.

— Я… я просто хочу, щоб цей бал був щасливим. Для всіх нас.

Лівіана відповіла їй теплою, трохи сумною усмішкою.

— Він таким і буде, — сказала вона. — Бо ми всі чогось чекаємо.

А очікування — це теж форма надії.

За вікном Академія жила своїм життям, готувалася, дихала магією й передчуттям.

А в тій тихій ніші три дівчини сиділи поруч — зі сміхом, щирістю і невимовленими почуттями, які робили їх трохи ближчими одна до одної.

***

Лист лежав на краю столу, ніби випадковий. Тонкий, акуратно складений, з почерком, який Еріан упізнав би серед тисячі — рівним, трохи нахиленим праворуч, таким знайомим, що від нього стиснулося всередині ще до того, як він узяв папір до рук.

Він довго не наважувався.

Просто дивився.

Академія жила своїм вечірнім життям: десь у коридорах лунав сміх, хтось поспіхом біг сходами, магічні лампи тихо гуділи, підтримуючи стабільне світло. А тут, у його кімнаті, раптом стало занадто тихо. Ніби час притримав подих.

Еріан провів пальцями по краю конверта. У академії заборонені телефони, та й у його сімʼї їх не признавали.

Мати ніколи не використовувала печаток — лише простий віск і маленький відбиток квітки. Колись, у дитинстві, він питав, чому саме квітка, а вона відповідала: «Бо квіти завжди тягнуться до світла, навіть якщо ростуть у тіні».

Він повільно розгорнув лист.

Мій любий Еріане,

Пишу тобі й не знаю, з чого почати. Дім став тихішим без тебе. Занадто тихим. Я ловлю себе на тому, що досі накриваю на стіл на одну тарілку більше, а потім злюся на себе за цю звичку.

Я сумую. Дуже. Але ще більше — я пишаюся тобою.

Я знаю, як важко тобі було залишитися в Академії. Знаю, що ти сумнівався, що боявся зробити неправильний вибір. Та знай: я ніколи не хотіла, щоб ти жив чужим життям.

Не думай, що я не помічаю, як ти змінюєшся. Навіть через відстань я відчуваю це. І мені не страшно. Мені радісно.

Повертайся, коли зможеш. А якщо не зможеш — просто напиши. Я завжди з тобою.

Твоя мама.

Еріан дочитав до кінця… і не одразу зрозумів, що сльоза впала на папір.

Крапля розплилася, розмивши чорнило на одному зі слів. Він різко змахнув її рукавом, але було пізно.

У грудях щось боліло — глухо, тягуче, як стара рана, яку випадково зачепили.