Розділ 11

Еріан не одразу зрозумів, що саме змінилося.

Зовні все лишалося тим самим: тиха кімната, рівне світло лампи, ніч за вікном. Але повітря… воно ніби стиснулося, стало важчим. І Ліор — завжди живий, іронічний, легкий — раптом виглядав так, ніби з нього вийняли щось важливе.

Він сидів, опустивши погляд у лист. Плечі були напружені, спина — занадто рівна, ніби він тримав себе силою. Пальці стискали папір так, що той зім’явся по краях.

Еріан відчув це майже фізично.

Світло всередині нього відгукнулося — не спалахом, не теплом, а тихим тиском, як перед болем.

— Ліоре… — обережно покликав він.

Той здригнувся. Швидко склав лист і відвів погляд.

— Все нормально, — занадто швидко сказав він. — Просто… дрібниці.

Еріан не повірив.

Не тому, що слова були неправильні — а тому, що магія всередині Ліора була… зламаною. Не темною. Не агресивною. А розсипаною, як світло, що втратило фокус.

— Це не схоже на «дрібниці», — тихо відповів Еріан і зробив крок ближче. — Ти змінився, щойно прочитав.

Ліор стиснув губи.

— Не починай, добре? — у його голосі з’явилася різкість, але вона тріснула майже одразу. — Я не хочу зараз…

Він підвівся і підійшов до вікна, спиною до кімнати. Ніч віддзеркалювала його силует — тонкий, напружений, самотній.

Еріан мовчав.

Він згадав слова Ганка: утримання — не клітка. І зрозумів, що іноді це стосується не лише магії.

— Я не змушую, — сказав він спокійно. — Просто… я тут.

Тиша затягнулася.

Ліор сперся чолом об холодне скло.

— Знаєш, що найгірше? — нарешті промовив він. — Всі думають, що мені легко. Що я просто жартую, махаю руками — і світло танцює.

Він гірко усміхнувся.

— А вдома… я завжди був «недостатнім».

Еріан повільно сів на стілець, не зводячи з нього погляду.

— У мене батько, — продовжив Ліор, уже не обертаючись. — Маг-архітектор. Crysalith. Кристали, структура, ідеальна форма.

— А я народився з живим світлом. З ілюзіями. З рухом.

Його голос здригнувся.

— Для нього це… несерйозно. Ненадійно. «Те, що розсиплеться при першій кризі».

Ліор нарешті повернувся. Очі блищали — не від світла лампи.

— У листі він пише, що мати знову наполягає, аби я перевівся. Каже, Академія «псує мене». Що я ховаюся тут,

бо боюся справжньої відповідальності.

Він зім’яв лист і різко видихнув.

— А я ж намагаюся, Еріане. Справді намагаюся. Просто… не так, як вони хочуть.

У кімнаті стало дуже тихо.

Еріан відчув, як щось стискається в грудях — не його власний біль, а відлуння чужого.

— Ти боїшся, що якщо перестанеш бути «зручним», — тихо сказав він, — то тебе просто перестануть бачити?

Ліор завмер.

А потім повільно кивнув.

— Я боюся, що якщо перестану світити для інших… у мені нічого не лишиться.

Ці слова були оголеними. Небезпечними. Справжніми.

Еріан підвівся й став поруч. Не торкнувся — просто був близько.

Ліор заплющив очі.

Коли він заговорив знову, голос був тихішим, втомленим.

— Я ненавиджу, що мені боляче через це, — зізнався він. — Ненавиджу, що досі хочу їхнього схвалення.

— Це не слабкість, — відповів Еріан. — Це зв’язок. Навіть коли він ранить.

Світло лампи м’яко тремтіло.

Ліор повільно видихнув — ніби вперше за вечір.

— Дякую, що не пішов, — прошепотів він.

Еріан ледь усміхнувся.

— Ти ж сам казав. Інколи найважливіша магія — це просто бути поруч.

Ліор першим порушив тишу. Він провів долонею по обличчю, ніби стираючи залишки важких думок, і змусив себе видихнути довше, ніж зазвичай.

— Гаразд, — сказав він, сідаючи навпроти Еріана. — Якщо ми ще хвилину говоритимемо про родинні драми, я або знову почну жартувати, або розвалюся остаточно.

— Пропоную змінити тему. На щось… хороше.

Еріан ледь усміхнувся.

— На що, наприклад?

Ліор хитро примружився.

— Бал, — промовив він. — Усі про нього говорять, але ніхто не говорить про головне.

— Про те, з ким туди йти.

Еріан відчув, як у грудях щось сіпнулося. Ледь-ледь — але достатньо, щоб світло всередині насторожилося.

— Ага… — обережно відповів він.

Ліор відкинувся назад, закинув руки за голову.

— Ну, давай. Без тиску. Без іронії. Просто… по-людськи.

— Ти вже когось маєш на думці?

Еріан замовк.

У пам’яті спливла Лівіана — її тихий сміх, зосереджений погляд над пергаментом, те, як вона слухає, не перебиваючи, ніби справді чує. Він згадав, як вона одного разу непомітно підсунула йому чашку чаю, коли він виглядав виснаженим. Як її магія була м’якою, але глибокою — як спокійна вода.

— Є одна… — нарешті сказав він, не підводячи очей. — Лівіана.

Ліор усміхнувся — тепло, без жартів.

— Я так і знав.

Еріан різко глянув на нього.

— Я що, настільки очевидний?

— Ні, — Ліор похитав головою. — Просто… коли ти поруч із нею, ти дихаєш інакше.

Ці слова змусили Еріана почервоніти.

— Я не знаю, як її запросити, — зізнався він тихо. — У голові все звучить нормально, а коли уявляю, що стою перед нею…

— Ніби голос зникає.

Він стиснув пальці.