Розділ 9

Новий день у Академії почався не зі звуку дзвону, а з тиші.

Такої, що лягала на плечі, мов тонкий серпанок. Повітря було прохолодним, прозорим, і світло ранку ковзало коридорами Aurelium повільніше, ніж зазвичай — ніби сам час вирішив не поспішати.

Еріан помітив це ще дорогою.

Кроки студентів звучали м’якше. Світлові сфери під стелею пульсували з довшими паузами. Навіть його власне серце билося рівно, спокійно — занадто спокійно.

— Відчуваєш? — тихо спитав Ліор, вирівнюючи крок поруч.

— Так, — відповів Еріан. — Наче хтось… підкрутив реальність.

Ліор усміхнувся.

— Вітаю. Це Хрономагія.

Аудиторія Меліори Арден була зовсім іншою, ніж учорашня кристалічна зала.

Кругла, без кутів. Стіни — з напівпрозорого світла, в якому пливли символи годинників, спіралей і знаків циклів. У центрі — низька платформа, над якою завис великий кристал, що повільно обертався, змінюючи відтінки від теплого золота до глибокого бурштину.

Тут не було лав у звичному сенсі — лише світлові кола на підлозі, що самі формували сидіння, коли хтось ставав у їх межі.

Меліора Арден стояла біля кристалу.

— Доброго ранку, — сказала вона. — Сьогодні ми починаємо предмет, який багато хто вважає найнебезпечнішим.

Вона зробила паузу.

— Хрономагія. Мистецтво управління часом. Прискорення. Уповільнення. І — що важливіше — відповідальність за кожну мить, яку ви змінюєте.

Кристал над платформою здригнувся, і в повітрі розлилося ледь помітне тремтіння.

— Час не любить самотніх, — продовжила Меліора. — Тому сьогодні ви працюєте в парах.

Легкий гомін прокотився аудиторією.

— Завдання просте, — сказала вона, а в куточках губ з’явилася ледь помітна усмішка. — І складне водночас. Один із вас прискорює процес. Інший — стабілізує його, не даючи розірвати мить.

Світлові кола на підлозі почали змінюватися, поєднуючись попарно.

Еріан відчув, як одне з них теплішає під ногами.

Він підвів голову — і зустрівся поглядом із Лівіаною.

Вона стояла навпроти.

Великі очі, кольору літньої трави, сьогодні здавалися ще яскравішими. Темне волосся було зібране стрічкою, кілька пасм вибилися й падали на щоки. Вона усміхнулася — трохи невпевнено, але щиро.

І чомусь у грудях Еріана стало тісніше.

— Схоже, нам пощастило, — тихо сказала вона, стаючи в коло.

— Так, — відповів він надто швидко. — Тобто… так.

Вона ледь хихикнула.

Меліора повільно обійшла платформу, даючи студентам кілька митей, аби ті зосередилися.

Меліора кивнула в їхній бік.

— Еріан. Лівіана. Ви працюєте з ростом.

Перед ними з’явився невеликий горщик із насінням. Звичайним, на перший погляд.

— Завдання: прискорити проростання до квітки, — пояснила Меліора. — Але зберегти її цілісність. Якщо один із вас перебільшить із зусиллями — мить зламається. Рослина загине.

— Запам’ятайте, — промовила вона, і голос її був спокійний, але в ньому відчувалась глибина досвіду, — ви не штовхаєте час. І не тягнете його за собою.

Вона зупинилась і торкнулась пальцями повітря — там одразу з’явилась тонка, світлова лінія, що пульсувала, мов жива.

— Ви входите з ним у діалог.

Лінія роздвоїлась: одна частина прискорювалась, інша — завмирала.

— Той, хто прискорює, — продовжила Меліора, — працює з наміром. Ви спрямовуєте мить уперед, але не силою, а дозволом. Ви питаєте час: «чи готовий ти стати іншим?»

Світло на «прискореній» лінії загорілося яскравіше, але стало нестійким, почало тремтіти.

— А тепер стабілізатор, — її погляд ковзнув по залі, — не стримує. Він слухає. Він відчуває, де мить починає тріщати, і накладає рівновагу. Не магією більше — а точністю.

Вона клацнула пальцями, і друга лінія обвила першу, мов прозора стрічка. Тремтіння зникло.

— Якщо ви поспішите, — сказала Меліора тихіше, — час зламається. Якщо будете боятися — він зупиниться.

Вона перевела погляд на горщики з насінням.

— Рослина — не предмет. Вона має власний ритм. Відчуйте його. Спершу — без магії.

Меліора заплющила очі на кілька секунд. У залі стало ще тихіше.

— Послухайте, як минає мить, — промовила вона майже пошепки. — А вже тоді вирішуйте, чи маєте право її змінити.

Кристал над платформою спалахнув м’яким світлом, і символи часу знову рушили своїм колом.

— Починайте, — сказала деканка. — І пам’ятайте: успіх цього завдання вимірюється не швидкістю. А гармонією між вами.

Еріан ковтнув.

— Я прискорю, — сказала Лівіана впевненіше, ніж усміхалася. — А ти… стабілізуй.

Він кивнув.

Вона заплющила очі. Світло Luminara м’яко спалахнуло навколо її пальців, торкнулося землі.

Час рушив.

Еріан відчув це одразу — як тиск, як хвилю, що намагається проскочити повз нього. Він зосередився, обережно вплітаючи свою магію, утримуючи мить, не даючи їй розсипатися.

Насіння тріснуло. Паросток потягнувся вгору.

— Повільніше… — прошепотів він.

— Я намагаюсь, — відповіла вона, не відкриваючи очей.

Їхні голоси звучали дивно близько. Ніби весь світ звузився до цього кола.

І саме тоді хтось став поруч.

— У тебе гарна техніка, — пролунав чоловічий голос.

Еріан мимоволі глянув убік.

Високий хлопець із Luminara — світле волосся, впевнена постава, усмішка, занадто відкрита, щоб бути випадковою. Він дивився на Лівіану з очевидним інтересом.

— Рідко хто так тонко працює з часом, — додав він.

Якщо захочеш… можу показати кілька прийомів після занять.

Лівіана розгублено кліпнула звертаючи увагу на Кайра, який постійно, як приставучка ходив за нею. Магія на мить здригнулася.

Паросток затремтів.

— Зосередься, — різкіше, ніж хотів, сказав Еріан, одразу ж стабілізуючи потік.

Кайр підняв брову, але відступив на крок.

— Перепрошую. Не хотів заважати.

Лівіана кивнула, трохи зніяковіло усміхнулася й знову зосередилась.

А Еріан раптом зрозумів.

Те дивне відчуття в грудях. Тепле, колюче. Неприємне.