Розділ 7

Велика зала гуділа голосами ще до того, як учні встигли зайняти свої місця. Сніданок завжди був шумним, але сьогодні в повітрі відчувалося щось інше — наче передчуття, яке ніхто не міг пояснити, але всі інстинктивно вловлювали.

Запах свіжих булочок, запечених яблук і кориці підіймав настрій навіть найбільш не виспаним. Свічки під стелею тремтіли, відбиваючись у великих вікнах, за якими танув ранковий іній. Еріан упав на лаву майже без сил, але все одно намагався виглядати бодай напівпритомним.

— Якщо я зараз засну в тарілці, не дивуйся, — пробурмотів він Ліору.

— Якщо ти заснеш, я підкладу тобі під голову булочку. Щоб м’яко. — Ліор посміхнувся так широко, що Еріан ледь не пирснув сміхом.

Дівчина, у яку він раніше врізався, сиділа через кілька учнів від нього по протилежній стороні. Її погляд раз чи двічі ненароком ковзнув у його бік, але кожного разу вона лагідно усміхалась, а він… червонів, як варений буряк.

Раптом над залом пролунав гучний стукіт жезла.

Усі змовкли.

У центрі зали з’явився Вейлард Селемін. Він оглянув усіх присутніх, його голос рознісся легкий, але владний:

— Учні Академії Ауреліум, прошу вашої уваги.

Тиша стала густою, мов мед.

— Сьогодні я маю честь оголосити подію, на яку багато хто з вас чекає весь рік… — у залі пролунав легкий гул. — Через два тижні відбудеться щорічний Різдвяний Бал.

Зала вибухнула емоціями.

Хтось пискнув від радості. Хтось одразу почав перешіптуватися про сукні, партнерів, магічні підсвітки та музику. Навіть викладачі, що сиділи поруч, стримано, але явно посміхались.

Директор трохи підняв руку , і шум стих.

— Як завжди, бал відкриє Парад Вогнів. — Його очі спалахнули світлом. — А також нагадую, що за традицією до нас прибудуть почесні гості: колишні учні Академії та представники магічної еліти.

Під стелею від захвату задрижали навіть свічки.

Еріан відчув, як щось холодно стисло йому всередині грудей.

Магічна еліта…

Колишні учні…

Це означало, що Академія наповниться сотнями сильних магів — тих, хто вже прославився, хто належав до найвпливовіших родів… і хто міг побачити його невмілі рухи, його невпевненість, його нестабільну магію.

— Ти зараз побілів, — тихо мовив Ліор, підштовхуючи його ліктем. — Ти що, боїшся балів?

— Я… не боюсь, — пробурмотів він. — Просто…

Просто він не танцює.

Просто він не вміє.

Просто він боїться, що наступить комусь на ногу і помре від сорому на місці.

Але Ліор вже не слухав — він збуджено тараторив:

— Ти розумієш, Еріане? Це шанс! Шанс побачити легенд! Чародійку Дореллу! Близнюків Айверів! І… і, може, навіть самого мага Крейна?

Еріан ковтнув.

А йому в голові стояла лише одна думка , що, можливо, йому доведеться запросити когось на танець — інакше правила Академії зроблять це за нього.

Директор завершив промову величним жестом:

— Готуйтесь. Кожен факультет матиме свої обов’язки щодо підготовки. Деталі оголосимо сьогодні на вечірніх зборах. Приємного сніданку.

Гул вибухнув з новою силою.

Еріан ще кілька хвилин сидів за столом, але шум довкола почав тиснути на нього, немов хвиля. Учні навперебій обговорювали майбутній бал: хто з ким піде, у що вдягнеться, хто готує прикраси, хто репетируватиме Парад Вогнів. Ліор щось розповідав про легендарні танцювальні дуелі минулих років, але слова губилися у дзвінкому, калейдоскопічному гаморі.

Еріан відсунув тарілку й зітхнув.

— Я трохи пройдусь, — кинув він Ліору.

— Хочеш я піду з тобою?

— Ні… треба самому. Просто… освіжитись, — він натягнув усмішку, хоч тіло й досі гуділо від сьогоднішнього тренування.

Вийшовши з Великої зали, Еріан вдихнув холодне повітря коридору з таким полегшенням, ніби вирвався з киплячого котла. Кам’яні стіни тут були тихі, прохолодні; магічні ліхтарі струменіли м’яким білуватим світлом.

Уперше з моменту прибуття він відчув, що справді в Академії.

Він ішов довгими галереями, інколи зупиняючись біля вікон, через які відкривалися краєвиди засніжених внутрішніх дворів. Дерева, оповиті блискітками чарів, виглядали так, наче хтось прикрасив їх кришталевими росами. На одному подвір’ї учні тренували підняття об’єктів, на іншому — хтось виписував у повітрі світлові руни, що мерехтіли й зникали.

Еріан дивився на все це з тихою невірою.

Він справді тут.

Він справді навчається.

Холодна доріжка привела його до невеликого парку за бібліотекою — місця тихого, відокремленого, де студенти часто читали або повторювали матеріал. Гілки тут були голі, але вкриті блискучою памороззю, і коли вітер торкався їх, вони видавали ледве чутний, кришталевий дзвін.

Саме тут він і почув чиїсь голоси.

Грубі. Глузливі.

— О, дивись-но, новенький, який вважає себе чимось особливим.

Еріан обернувся.

До нього наближалися двоє хлопців. Чорні мантії з візерунками троянд.

— факультет Umbrafall, маги Тіні. І щось у їхніх посмішках змусило у Еріана пробігти холод по спині.

Перший був високим, з гострими скулами та темними очима, що дивилися так пильно, ніби хотіли проколоти наскрізь. Другий — кремезніший, з недоброю ухмилкою.

— Це ти той… особливий? — промовив перший, зупиняючись перед ним. — Новачок, якому дозволили одразу четвертий курс, та ще й посеред року?