Розділ 6

Коридори Академії були ще напівсонними: світло ліхтарів мерехтіло м’яко й рівно, ніби досі позіхало після ночі. Еріан ішов поруч із Ліором, який крокував спокійно, абсолютно розбуджений і впевнений у кожній своїй дії. А от у Еріана в животі все ще гуляла нервова тремтливість — не настільки неприємна, скільки… насторожено-хвилююча.

— Ми майже прийшли, — сказав Ліор, коли вони піднялися сходами на другий рівень навчального корпусу. — Кабінет магістра Ганка — останній у лівому крилі.

— А… який він? — не стримався Еріан.

Ліор задумливо примружився.

— Він… хм.

Пісок у пісочному годиннику, який ніколи не зупиняється, — сказав він нарешті. — Постійний. Неемоційний. І якщо щось його дратує — він не кричить. Він дивиться так, ніби крізь тебе бачить кістки.

— Дуже… обнадіююче, — прошепотів Еріан.

— Не переживай, — Ліор легенько штовхнув його плечем. — Якщо будеш старатися, він оцінить. Якщо ні… ну, я не раджу перевіряти.

Вони зупинилися біля темних дверей з вирізьбленим символом — колом, всередині якого пульсувала маленька різьблена крапля енергії. Еріан відчув, як рука сама тягнеться до ручки, але завмирає за мить до доторку.

— Удачі, — тихо промовив Ліор. — Я зустріну тебе після заняття.

Еріан кивнув і вдихнув так глибоко, що аж у грудях защеміло.

Потім — натиснув на ручку.

Кімната була зовсім не такою, як він очікував.

Вона була величезною, але порожньою. Жодних столів, жодних парт, лише гладкі світлі стіни й величезні арки, через які наче струміло світло. Підлога — напівпрозора, з дивним глибоким сяйвом, ніби під нею текла вода.

Та найдивнішою була тиша. Вона не просто лежала у повітрі — вона відчувалася шкірою.

У центрі кімнати стояв чоловік.

Високий, худорлявий, у довгій темно-синій мантії, що спадала гострими лініями. Волосся — зібране у довгий хвіст, майже чорне, але з легким срібним відблиском. Руки за спиною, постава ідеально рівна.

Ніби статуя.

Жива, дихаюча статуя, що не має права на безладний рух.

Еріан застиг на порозі.

Чоловік навіть не обернувся — просто сказав рівно:

— Запізнення: тридцять секунд.

Еріан смикнувся.

— Я… вибачте…

Чоловік обернувся повільно. Його очі були глибокі, темні, але з сяйвом — немов у їхніх зіницях жила маленька зоря. На обличчі — жодної емоції, окрім чистої, абсолютної присутності.

— Магістр Круліус Ганк, — промовив він. — І ти — Еріан.

Він не питав. Він стверджував.

Еріан кивнув.

— Проходь, — сказав Ганк. — Ставай у центрі. Там, де найяскравіше.

Еріан підійшов. Під ногами сяяння підлоги посилювалося. Наче хтось під ним відкручував потужність світла.

Магістр Ганк став навпроти нього — близько, але не надто. На відстані, де кожне слово відчувалося між грудьми.

— Основи магічної енергії, — почав він тихо, проте в кімнаті голос лунав гучніше, ніж мав би. — Це не теорія.

Це — ти.

Так само, як дихання.

Так само, як пульс.

Він підняв руку, і повітря ніби здригнулося.

На його долоні спалахнув маленький фрагмент світла — крихітний, але гострий, як уламок зірки.

— Магія — це не сила, — вимовив Ганк. — Це прояв того, хто ти є всередині.

Магістрова рука легенько повернулась — і світло розгорнулося, мов квітка, потім згасло.

— Тепер ти. Покажи.

Еріан підвів очі.

— Що показати?

Ганк нахилив голову ледь-ледь.

— Магію, — відповів він. — Те, що у тобі.

Еріан відчув, як мороз пробіг спиною.

— Але… я… не вмію.

— Невміння — це не відсутність потенціалу, — сказав магістр рівним тоном. — Це лише відсутність досвіду.

— Закрий очі.

Еріан закрив.

Повітря стало густішим. Теплішим. Витонченим, майже пружним.

Ганк говорив тихіше, але слова лягали всередину, ніби їх насправді вимовляло щось із глибини кімнати:

— Відчуй. Магія — це не зовні. Це рух у твоєму центрі. Вона народжується там, де стикаються страх і бажання.

— Знайди цей точковий простір.

— І дозволь йому загорітися.

Еріан спробував.

Наче шукав щось невидиме в абсолютній темряві.

Спочатку нічого. Лише шум власного серця.

Потім…

щось ледь-ледь тепле ворухнулося під ребрами.

Маленька іскра. Навіть не тепло — просто відчуття, ніби хтось торкнувся середини грудей.

Еріан здригнувся — і в ту ж мить з-під його долонь вирвалося слабке світіння. Ледь помітне — як подих свічки перед згасанням.

Він різко розплющив очі.

На його долонях справді було світло.

Магістр Ганк спостерігав. Обличчя — незворушне. Але в очах з’явилася тінь оцінки.

— Цікаво, — промовив він тихо. — Дуже цікаво.

— Світло нестабільне, розсіяне… але живе.

— У тебе… незвичайна структура потоку.

Еріан не розумів, це добре чи погано.

Ганк підійшов ближче — на крок. На такий, при якому Еріану здалося, що магістр бачить кожну дрібну ниточку його енергії.

— Це не рівень четвертого курсу, — вимовив магістр.

Еріан застиг. Ганьба стискає груди.

Але Ганк додав:

— Це… глибше.

Дикіше.

Нерозгадане.

Те, що неможливо класифікувати за звичайними нормами.

Еріан підняв погляд.

Магістр Ганк вперше за весь час ледь-ледь усміхнувся.

Настільки тонко, що це могло бути й грою світла.

— Я навчу тебе користуватися тим, що ти маєш, — сказав він. — Але знай: це буде важче, ніж ти думаєш.

— І небезпечніше.

Світло на долонях Еріана згасло.

— Почнемо, — вимовив магістр.

— І не бійся. Якщо твоя магія прокидається… вона робить це не випадково.

Еріан ковтнув.

І вперше за весь ранок він відчув не страх.

А щось схоже на… пробудження.

— Сконцентруйся, — голос магістра Ганка прозвучав рівно, наче холодний струмінь води.

— Твоє світло з’являється інстинктивно, але тобі потрібно навчитися керувати ним так само легко, як рухом руки.

Еріан стояв у центрі зали. Підлога під ним світліла то сильніше, то слабше — реагуючи на кожен його подих. Серце стукало так голосно, ніби намагалося вибити шлях угору, до горла.