Розділ 5

Кімната зустріла його тишею.

Не порожнечею — саме тишею, густою, м’якою, трохи прохолодною, як світанкове повітря перед тим, як зачне співати перша пташка. Еріан зробив кілька обережних кроків усередину, залишивши за порогом далекий шепіт Академії.

Приміщення було невелике, але затишне: два ліжка, два робочі столи, вузька шафа й високе вікно з напівпрозорими шторами золотого кольору. Світло від ліхтарів у коридорі ледь проникало всередину, але цього вистачало, щоб роздивитися все.

Еріан завмер.

Сусіднє ліжко — не його — було ідеально заправлене. Наволочка рівна, ковдра складена з такою старанністю, ніби кожна складка мала своє значення. На столі поруч акуратно лежали книги й зошити. Не хаотично — ні, вони були складені в точну горизонтальну стопку, за розміром, за кольором обкладинки, так, що здавалося: той, хто це робив, бачив у порядку не просто зручність, а якийсь внутрішній ритуал.

Еріан мимоволі притих. Він ще навіть не знав, як звати його сусіда — але вже точно розумів: ця людина любить дисципліну.

Він підійшов ближче, відчуваючи себе майже невідповідним у цій продуманій гармонії. На столі виднілися:

— товста книжка з гербом факультету Luminara на обкладинці — «Основи світлового потоку»,

— тонкіший том — «Рослинництво. Том ІІ»,

— зошити з чітким каліграфічним підписом, зробленим, очевидно, тією ж рукою.

Навіть ручка лежала рівно — не скісно, не абияк, а ідеально паралельно краю столу.

— Ага… — тихо видихнув Еріан. — Чудово… сусід-перфекціоніст.

Та його увагу привернуло інше. На поличці над ліжком стояла куля.

Скляна. Чиста, без жодної подряпини. І всередині — акуратно вирізьблена мініатюрна академія: ті самі шпилі, ті самі тераси, навіть світильники під арками. Еріан підійшов ближче, став майже впритул до полиці, притримавши подих.

Усередині кулі… теж була ніч.

Міні-академія світилася слабким сріблястим сяйвом, а на крихітному небі висів маленький місяць. До того ж він помітив: маленькі тіні учнів — дві-три людські фігурки — рухалися, хоч повільно, але надто природно, аби бути звичайною ілюзією.

Він простягнув руку, вагався, але все ж торкнувся скла.

Мить — і всередині ніби щось змінило напрям вітру. Химерно, ледь чутно, одна з фігурок обернулася в його бік.

У Еріана перехопило подих.

Він різко прибрав руку.

— Що за… — прошепотів він, відступаючи на крок.

Куля затихла, знову стала просто красивою прикрасою. Жодних рухів. Жодних відгуків.

Еріан провів рукою по потилиці — пальці ковзнули по волоссю, в якому вже давно панував безлад.

Хлопець присів на своє ліжко і ще раз обвів кімнату поглядом.

Відчуття, що він увійшов у чуже життя, стало ще сильнішим. Ось цей ідеальний порядок. І ця… магічна річ, яка точно не є просто декором.

Тоді Еріан вирішив, що настав час розкладати свої речі.

Він мимоволі глянув на своє ліжко.

Істотно інше: ковдра зім’ята через те, що він щойно сів на неї, сумка кинута біля подушки. Порівняти обидві половини кімнати — це як порівняти хаотичний світанковий вітер та бездоганно спокійне озеро.

Еріан відчув невпевненість. Наче ступив у світ людини, яка десять разів подумає, один раз зробить і ще раз перевірить. А він…

Він завжди діяв навпаки. Юнак торкнувся власної валізи. Одним пальцем провів по замку. Нарешті потягнув до себе валізу й обережно розкрив її — ніби боявся, що всередині віднайде не речі, а ще одну порцію відповідальності, яку не знає, куди подіти.

У першу ж мить зсередини вибухнув запах дому — сухої лаванди, яку мати клала між сорочками. Серце стислося… але тепліше, ніж болючіше.

Він тихо видихнув. І почав розкладати речі.

Сорочку — на полицю.

Штани — складені вдвічі.

Зошити, які мав із собою з дому… Еріан торкнувся їх обкладинок і ледь усміхнувся. Почерк там був жахливий. Але… його.

Він акуратно поставив їх на свій стіл, відчуваючи, як повільно заспокоюється — ніби розкладав не речі, а хаос всередині себе. Він нахилився за рештою речей — і саме в цю мить дверна ручка ледь клацнула.

Еріан різко підвівся.

Двері прочинилися мало не беззвучно, і до кімнати ступив юнак.

Його ровесник… але якийсь інший, зовсім не схожий на тих студентів, яких він бачив у Великій залі.

По-перше — волосся.

Біле. Біле настільки, що скидалося на свіже полотно снігу при місяці. Воно падало на чоло м’якими пасмами, але не виглядало старечим чи вицвілим — навпаки, воно здавалося частиною світла.

По-друге — окуляри.

Тонка срібна оправа, і очі за склом — спокійні, уважні, майже прозорі. Цей хлопець дивився так, наче бачить одразу трохи більше, ніж звичайна людина.

У руках він тримав книгу, а на плечі в нього висів ремінь сумки.

Юнак переступив поріг і зупинився.

Між ними впала тиша — не неприємна, радше вичікувальна.

— Ем… Привіт, — першим промовив Еріан, раптом відчувши, що горло пересохло. — Я, здається… твій новий сусід.

Білявий юнак поставив книгу на край свого столу, підійняв погляд і… легенько всміхнувся. Усмішка була тонкою, але щирою — так усміхаються люди, які не втратили вихованості, навіть якщо втомлені.

— Так, я знаю, — відповів він спокійно. Голос — тихий, але чистий, рівний. — Мене попередили сьогодні вдень, що до мене поселять студента четвертого курсу… який має особливий випадок.

Очі Еріана округлилися.

— Я б… не назвав себе особливим, — пробурмотів він.

— Особливий не ти, — хлопець підняв брову. — Особливий сам факт, що тебе зарахували одразу на наш рівень.

Після цього він додав майже лагідно: — Але це не погано.

Юнак зробив кілька кроків уперед, поставив сумку на своє ліжко — і вмить було видно: той самий ідеальний порядок, який панував у кімнаті до цього, був справою саме його рук. Він зняв окуляри, протер їх краєм мантії й знову надів — жест точний, звичний.

— Я — Ліор, — представився він. — Ліор Евенлайт.

Ім’я прозвучало, мов прохолодне світло ліхтаря.