Розділ 4

Величезні банери факультетів — кожен із власним гербом — колихалися від легкого протягу, створюючи враження, що стіни дихають разом з усіма присутніми.

Шлунок нагадав про себе гучним бурчанням — він майже нічого не їв з ранку. Тож не зволікаючи, хлопець завзято накинувся на вечерю: відрізав щедрий шмат, занурив його в соус і вже відкрив рота, аби вкусити…

— Чого ти з першого курсу сюди не приїхав? раптом пролунав м’який, але дзвінкий голос зліва.

Еріан ледь не вдавився. Він швидко проковтнув, відчуваючи, як щоки палають, наче його застали за чимось абсолютно негідним.

Поряд сиділа дівчина з його факультету — той самий герб на мантії підтверджував це. У неї були великі очі, кольору літньої трави і темне волосся, зібране стрічкою. Посмішка — невпевнена, але щира.

— Та я не…. Тобто я не знав про існування  такої академії, — вирвалося в Еріана, голос зрадницьки підскочив вище звичного. Він відкашлявся й спробував надати собі більшої впевненості. — Нещодавно дізнався. Він намагався дивитися прямо, але погляд сам зникав десь під столом. Хоча батьки завжди казали, що він впертий, мов буря, і нікому не дозволяє собою керувати — зараз усі ці риси дивним чином розчинилися. Перед цією дівчиною він чомусь відчув себе не зухвалим і диким, а… сором’язливим.

— Я Лівіана, — вона трохи нахилила голову, зауваживши, як він мнеться.

— Еріан, — тихіше відповів він.

— Знаю, директор називав твоє ім’я, — її усмішка стала трішки ширшою. — Вітаю в Aurelium.

Його серце, яке щойно було зайняте лише жагою до їжі, нараз наповнилося якимось теплом і легким трепетом. Руки чомусь перестали слухатися — ножем він лише ковзнув по тарілці, не втрапивши в м’ясо.

— Дякую, — буркнув він, намагаючись усміхнутися, і відчув, як щось невидиме всередині підштовхує його нарешті перестати соромитися.

Та все одно вдавалося це погано.

Лівіана засміялася тихо-тихо — не насмішливо, а ніби щоб підтримати.

— Не хвилюйся, — мовила вона. — Усі тут трохи лякаються першої ночі.

Еріан ковтнув і знову спробував узяти м’ясо. Але вже не так поспіхом і не з тим поспішним голодом. Бо раптом вечеря стала чимось більшим, ніж просто їжею. Вона стала початком — знайомством, дивним шансом, першим теплим моментом у новому світі.

Поступово вечеря підійшла до кінця. Шелест столових приборів стихав, сміх уривчасто танув у повітрі, мов розсипане конфетті. Директор піднявся — і цього було достатньо, щоб сотні голосів миттю замовкли.

— На сьогодні все, — оголосив він рівним, але врочистим тоном. — Вас проведуть до гуртожитків ваших факультетів. У кожного з вас є дві години вільного часу — відпочиньте, поспілкуйтеся, підготуйтеся до нового навчального дня. О 22:00 — відбій.

Учні зашуміли, але шум цей був майже домашнім — легким, звичним. Всі підвелися. Старости покликали кожного до свого виходу: сині мантії до центральних сходів, червоні — до арок праворуч, золоті — до верхнього коридору, що вів угору до кімнат із краєвидом на верхні тераси.

Еріан теж рушив. Уже зробив кілька кроків, коли почув спокійний, але чіткий голос:

— Еріане. Зачекай, будь ласка.

Він напружено зупинився й озирнувся.

До нього підходила жінка, яку він краєм ока бачив ще за столом викладачів. Вона виділялася між іншим професорським складом не тільки мантією білою, наче перший сніг, а й палахкотливим рудим волоссям, що спадало сповільненими хвилями, наче живе у світлі свічок.

В її очах було щось… глибоке. Пильне. Занадто уважне для випадкового звернення.

Учні продовжували виходити з Великої зали: сміх віддалявся, хтось ще жартував над гомінкими друзями — але враз стало помітно, як простір стрімко порожніє. Здавалося, та сама зала, де щойно вирувало життя, зараз утримує подих.

Еріан мимоволі провів пальцем по тканині своєї мантії, відчуваючи легке хвилювання, змішане з настороженістю.

— Ви… до мене? — запитав він тихо.

— Саме так, — відказала вона, наближаючись на кілька кроків. Її голос був м’яким, проте стійким — голосом людини, яка звикла, що її слухають. — Мене звуть Меліора Арден. Я професор Хрономагії, викладаю мистецтво управління часом, прискорення та уповільнення процесів, а також — декан факультету Luminara.

Меліора зупинилася перед ним. Тіні від маленьких кристаликів в кришталевих люстрах, що освітлювали залу змінили нахил — дрібниця, але вона була занадто явною, щоб списати на випадковість.

Еріан стояв, немов прибитий до місця — вона була настільки близько, що він відчув легкий аромат від її мантії: щось прохолодне, свіже, наче ранковий іній.

Меліора глянула на нього вже не просто як викладач — радше як людина, що багато знає, але обережно дозує істину.

— Я рада вітати тебе на нашому факультеті, Еріане, — її голос звучав тепліше, ніж раніше. — Luminara вперше за довгі роки отримує студента, який приходить не у свій час. І не у свій рік.

Він ледь проковтнув повітря, бо слова були занадто прямими.

— Тобі… напевно вже сказали, що ти одразу зарахований на четвертий курс, — продовжила вона.

Він мовчки кивнув. Іти разом із тими, хто навчається тут чотири роки — було вже некомфортно. А червоний напис «4» у списку на нього дивився, мов вирок.

— Але є одне «але», — її погляд став проникливим. — Ти володієш потенціалом… проте майже не володієш знанням. І це — не твоя провина.

Еріан опустив очі. В грудях защеміло: ніби знову хтось нагадував йому, що він запізнився. Що він відстає.

Та Меліора раптом поклала руку йому на плече. Її долоня — легка, але наче наповнена силою — зупинила хвилю сорому.

— Не переживай. Для тебе організували додаткові персональні уроки з найкращими наставниками. Ти навчатимешся інтенсивніше — швидше, ніж інші. І, якщо захочеш… — її погляд м’яко торкнувся його очей, — ти наздоженеш усіх. Можливо, навіть випередиш.