Розділ 3

Містер Селемін, зберігаючи ту саму врочисту, але теплу посмішку, жестом запросив Еріана йти за ним. Вони крокували тихим коридором, де під ногами виблискувала гладка темна плитка, а на стінах тремтіли м’які відблиски світла від кришталевих сфер. Юнак намагався дихати рівно, хоча кожен крок лише посилював хвилювання — попереду його чекало щось важливе.

Нарешті, високі подвійні двері розчахнулися, і перед ним відкрилася величезна зала, настільки прекрасна, що Еріан мимоволі затамував подих. Стеля здіймалася високо над головою, немов крижана арка неба. Прозорі світлові кристали спадали вниз ланцюжками, нагадуючи мерехтливі сніжинки, що ніколи не торкнуться землі. Стіни були оздоблені магічними панно: на них рухалися сцени з історії Академії — польоти на Сіреліях, битви світла і тіні, бал Різдва з літаючими ялинковими зірками…

Та найбільше увагу привертали чотири довгі столи, розташовані півколом.

Три з них були заповнені учнями. Кожен стіл — зі своєю величною ідентичністю:

Скатертина першого столу була холодного, майже прозорого відтінку льоду. Здавалося, ніби вона зроблена не з тканини, а з тонко витесаних крижинок, з’єднаних невидимою магією.

По ній пробігали світлові тріщинки, як візерунки на замерзлій річці.

Коли студенти рухали руками чи торкалися чаш, по поверхні прокочувалися мерехтливі хвилі, що перетворювали краплі світла на дрібні кристали.

У центрі мерехтіла сніжинка, складена з гострих, блискучих граней — символ непохитної сили та холодної мудрості Crysalith.

Скатертина другого столу нагадувала шовк, у який вплели чисте світло.

Її м’яке сяйво змінювалося залежно від кута погляду: інколи вона була молочно-білою, інколи — рожево-золотою, немов світання.

По краях розсипалися маленькі частинки світла, що підіймалися й опускалися, наче живі.

На самій поверхні видніли легкі напівпрозорі крила, які інколи тремтіли, мов від подиху вітру.

Все в ній говорило про тепло серця та здатність дарувати надію.

Третій стіл був оповитий темною, оксамитовою тканиною, схожою на ніч без зірок.

Але варто було хоча б трохи змінити освітлення — і по ній ковзали сріблясті хвилі, як місячне світло, що ламається на тінях.

Ледь помітні візерунки чорних троянд ніби проступали з темряви, а потім знову зникали, даруючи відчуття секретності.

Символ факультету — чорна троянда — іноді пульсував легким срібним сяйвом, немов реагував на думки присутніх.

Здавалося, що ця скатертина слухає, запам’ятовує… і зберігає кожну таємницю.

Учні за столами з цікавістю розглядали новоприбулого: хтось посміхався, хтось перешіптувався, хтось намагався непомітно оцінити його зовнішність.

А попереду всіх, на трохи підвищеній платформі, розташований був четвертий стіл — найвеличніший.

За ним сиділи професори та працівники школи — кожен у свому одязі, що випромінював магію і значущість: від темних мантій, що нагадували нічне небо з зорями, до білих, сяючих немов перший сніг на світанку.

Містер Селемін зупинився, дозволяючи Еріану відчути погляди всіх присутніх на собі.

— Вітаємо у Великій Залі , — голос директора зазвучав глибоко й урочисто. — Тут починається твій справжній шлях.

Еріан ковтнув повітря, а його серце калатало в грудях із силою бурі.

Це вже точно не сон…

— Прошу всіх увага, — голос директора Вейларда Селеміна пролунав спокійно, але так упевнено, що миттю заглушив усі розмови. Навіть світлові кристали над головами наче завмерли в повітрі.

Усмішка на його обличчі була теплою й гордою:

— Сьогодні до нас приєднується новий учень.

Його звуть Еріан Кайсерфорд.

На мить у залі запанувала тиша, у якій лунало лише шаленне биття серця юнака. Він відчув, як червоніють його щоки, коли сотні поглядів спрямувалися на нього. Хтось зацікавлено всміхнувся, хтось підняв брову, а декотрі студенти з Umbrafall зустріли його погляд надто пильно, майже хижо.

Директор повернувся до столу професорів і взяв до рук невелику скляну кулю, що сяяла м’яким внутрішнім світлом.

— Це Сфера Визначення, — промовив він. — Вона бачить істинну сутність кожного мага та веде його шляхом, що призначений долею.

Він обережно передав кулю Еріану.

Скло було холодним, але в ту ж мить тепло його долонь пробудило в ній життя. Усередині закрутилися світлові спіралі, наче хтось розбудив усі стихії разом.

І раптом…

Сфера спалахнула двома кольорами одразу:

Світле золото — тепле, майже святкове, як різдвяні вогники.

Тіньове срібло — прохолодне, блискуче, з ледь помітною небезпекою.

Зал вибухнув здивованими вигуками.

— Дві сили?.. Таке буває рідко! — прошепотіли в ряді Luminara.

— Він наш. Тінь у його серці сильна, — хтось сичав із Umbrafall.

Еріан відчув, як щось двоїться в ньому:

тепле світло, що ніби хотіло зцілювати світ…

і тінь, яка шепотіла про глибини, де правда прихована від усіх.

Сфера тремтіла, борючись із вибором.

Світло — тінь — світло — тінь…

Вейлард Селемін спостерігав уважно, але без страху. Він знав: іноді доля вагається найдовше саме перед найважливішим вибором.

Нарешті, золотаве сяйво переважило. Сфера спалахнула яскраво, і по залі пролетів дзвінкий звук, немов кришталева пісня.

Luminara. Факультет Світлових Кріл.

Студенти другого столу вибухнули оплесками.

Хтось встав, хтось радісно вигукнув:

— Світло вибрало його!

Еріан стояв нерухомо, відчуваючи, як тепла хвиля магії проходить крізь його руки, груди, серце. Він… прийнятий. Він — частина чогось більшого.