День четвертий. Пірати і розбійники

– Ти не можеш возити горіхи на каталці!
З тону, яким це було сказано, Міра зрозуміла, що цього разу Петро прийшов повідомити, а не сперечатися в пошуках істини. Тому вона натягнула простирадло до підборіддя і просто слухала, сподіваючись, що на цьому погані новини закінчаться.
– Поки що тільки попередження. Але якщо покладеш на каталку хоча б одну коробку, подальші переміщення тільки на милицях. Мені ніяково нагадувати тобі про етику, але подумай про людей, позбавлених можливості рухатися, тому що каталка у тебе, а не у них.
– А мені ніяково ставити вас у незручне становище, – сказала Міра. – Я все зрозуміла, Петро. Більше не повториться. Обіцяю.
Лікар ще трохи потоптався, перевів погляд з обличчя Міри на орхідею, махнув рукою і вийшов.
Міра перевела подих. Втратити самохідку означало багато в чому починати спочатку... «Але ж я її і втратила, – несподівано зрозуміла Міра. – Я щойно пообіцяла не вантажити на візок ящики. Значить, тепер у бригади немає транспорту, а мені знов потрібно думати, що робити далі».
Що й казати: не самий веселий початок робочого дня. Міра підвелася з ліжка і потикала пальцем ґрунт вазона («сухий»), замислилася: «і як же мені про нього піклуватися?» Уявила задушливі вологі джунглі, куди сонячне світло ніколи не заглядало, і здригнулася: «небога...»
Вона сфотографувала листя рослини, відправила світлину на гугл-пошук і через хвилину побачила повну назву: «Oncidium Twinkle».
– Малюк Твінклі, – прошепотіла Міра, – рада знайомству, а я – Мирослава Горобець.
Набрала в чашку теплої води і почала обережно поливати листя, поки горщик не став удвічі важчим. Приклеїла скотчем до скла вересневий лист з квартального календаря і поставила рослину на підвіконня так, щоб листочки ховалися за папером.
– Зовсім як у твоїх батьків в джунглях, Малюк, – сказала Міра. – Тільки вибач, але спілкування відкладемо до вечора. Зараз мені потрібно збиратися… і швидко!
Вона відкрила кватирку і поспішила зайнятися необхідними ранковими справами. Коли через півгодини вона виїхала з гуртожитку, бригада вже чекала на неї, здригаючись від ранкової прохолоди, позіхаючи і перекидаючись несмішними жартами про вчорашній вечір...
– Чому без каски? – здивувалася Тетяна. – Добре, я звернула увагу, довелося б повертатися.
– Я не їду з вами, – сказала Міра.
– Знову у неї справи! – з досадою сказав Влад, закидаючи на плече драбину. – Казав же не чекати, сама наздожене...
Зінка струснула об'ємним пакетом і додала:
– Треба було на тебе спихнути чай і бутерброди.
– Ні, – похитала головою Міра. – Я зовсім не їду. Мені заборонили везти горіхи на візку. Тож ви залишаєтеся без транспорту. Вибачте, що підвела.
– Подумаєш, «без транспорту», – передражнила Міру життєрадісна Зінка. – Не велика втрата. Інші ж носять. І наші хлопці будуть відносити по чотири ящики за раз. Ми ще вчора це обговорювали, поки ти їздила. Не хотіли тебе зайвий раз турбувати…
– Якщо я не вожу ящики, що я роблю в бригаді? – запитала прямо Міра.
– Ти вже зробила, – відповіла Тетяна. – Ми легко виконуємо по дві норми за день. Ноу-хау теж має ціну. Вважай, передала технологію за рівноправний розподіл прибутку без особистої участі у виробництві.
– Ні.
– Так, – твердо заперечив Сергій. – Пропоную відправити Мирославу у творчу відпустку. У неї блискучі рішення. Будемо її вважати «вільним митцем», нехай обмірковує, як нам відірватися від конкурентів.
– Дякую, – сказала Міра, – вдячна і зворушена. Але – «ні». Я завжди буду вважати нашу спільноту «своєю». І якщо дійсно встигну щось придумати, обов'язково повернуся, але не як прохач...
– «Встигнеш»? – нахмурився Ілля.
– Два дні без норми – з речами на вихід, – нагадав Влад, і раптом запитав: – А як орендодавець залишишся?
– Орендодавець?
– Я маю на увазі, що свій прибиральний девайс ти забираєш, чи на якихось умовах залишаєш нам у користування?
Влад багатозначно вказав пальцем на брезент.
– Правильно! – плеснула в долоні Зінка. – Брезент, кілки, стільці, ящики, каски…
Тетяна розквітла:
– Адже справді! Це ж все за твої горіхи, Мірко. Ми, знаєш, теж прохачами бути не хочемо. Нам чужого не потрібно.
Мирослава до білизни пальців вчепилася в підлокітники крісла. Щоб не піддаватися паніці, після приходу лікаря вона весь ранок забороняла собі обдумувати ситуацію, що склалася. Тому що заборона на візництво здавалася повним крахом надій і планів.
– І во що ви оцінюєте оренду мого девайса? – шмигнувши носом, запитала Міра.
Сергій не втримався і плеснув Влада по вільному від драбини плечу:
– Молодець, Вальдемар. А я вже засумував...
«Молодець» похитнувся, відновлюючи рівновагу, і з збентеженою посмішкою опустив драбину на землю.
– Дві норми, – сказала Зінка. – Ми все одно збиралися після прибирання поділити все порівну. Вчора вийшло явно несправедливе: твоє обладнання, ідеї… а отримала менше за всіх.
«Виявляється, вони теж звернули на це увагу, – тепло подумала Міра. – І навіть прийняли рішення…»
– Дякую, – подякувала Міра. – Дякую і вдалого дня!
Вона махнула рукою і покотила до їдальні. Що ж тепер: «вільний митец» може дозволити собі витрачати ранок, як йому заманеться: поснідати в їдальні, наприклад.

***

Взявши на тацю тарілку сирників під апельсиновим соусом, каву з молоком і парочку підсмажених тостів, Міра раптом зрозуміла, що не має найменшого уявлення, як віднести їжу до столу.
«Самохідка залишилася на вулиці, – міркувала Міра, розглядаючи нездоланні двадцять кроків від роздавальної лінії до столу, – якби тут була каталка, я б поклала тацю на сидіння і дистанційкою відвезла б сніданок до столу, а потім дійшла б на милицях. Але каталка залишилася на вулиці. І по сходах вона не підніметься».
Відчувши поруч рух, вона відволіклася від роздумів: хлопець у білому халаті підхопив тацю і відніс до столика:
– Тут вас влаштує?
– Так, дякую, – подякувала Міра.
Її знову потягнуло на сльози. «Та що ж це таке! – сердито подумала Міра, – очі на мокрому місці!»
– Смачного, Мирославо, – сказав кухар і зник за дверима кухні.
«Я стаю знаменитістю!» – подумала Міра, приступаючи до їжі. Але насолодитися сніданком їй не дали. Прокинувся мобільний. Міра придивилася до дисплея – просто номер, у списку контактів абонент не значився.
– Слухаю, – ввічливо сказала Міра, відклавши виделку.
– Мирослава? Мене звати Анатолій. Ваш номер підказала Таня з вашої бригади. Просила особливо підкреслити, що номер я дізнався у неї. Де ми можемо зустрітися? Де ви зараз?
«Ось вона – слава! – з посмішкою сказала собі Міра, – зараз будуть просити світлину з автографом».
– А ви, власне, з якого питання? – уточнила вона.
– Вчора підглянув, як ви працюєте. Хочу впровадити вашу методику у власне виробництво. Взяти, так би мовити, на озброєння. У нас теж спільнота з п'яти осіб...
– Ну, а я вам навіщо? Невже промислове шпигунство не дозволило розгледіти всі деталі процесу?
– У списку деталей – брезент. Але його немає в лавці...
«Ось воно що! – відразу зрозуміла проблему Анатолія Міра. – Я й забула, що скупила весь брезент, і заблокувала «впровадження» методики Семенівни на корені».
– Валерій сказав…
– Я зрозуміла, – крижаним тоном перебила співрозмовника Міра. «Смерть шпигунам!» – Якщо мій номер вам повідомила Тетяна, то ви вже знаєте вартість оренди.
– Дві норми на добу. Дорого, звичайно, але нам підходить.
– Тоді через півгодини в крамниці.
– Чудово. До зустрічі.
Він відключився, а Міра із задоволенням доїла сирники. «Життя налагоджується, – вирішила вона. – І до вечора ще дуже далеко!»
Вона витерла губи серветкою і набрала номер.
– Як справи, Гнате?
– Зараз дізнаюся, – зі смішком відповів вчорашній партнер по танцях. – Дзвониш сказати, що передумала? Самохідку відібрали, хочеш сісти на квадроцикл?
– Звідки тобі відомо, що відібрали? – похолодівши, запитала Міра.
Вона раптом згадала слова Петра про етику. «Але ж точно так само і Гнат говорив! – в паніці подумала Міра. – Ну, так. Так і сказав: «возити горіхи на інвалідному візку неетично». Вчора сказав. А сьогодні Петро приїхав за кріслом з тими ж аргументами».
– Вранці біля ганку гуртожитка стояла автівка медбрата. З червоними хрестами на бортах. Задні двері відчинені, і твоя самохідка поруч. Я й подумав...
– Обійшлося, – сухо сказала Міра. – Хотів відібрати, але передумав. Пожалів. Я дзвоню, бо ти хотів збирати горіхи нашим способом. Весь брезент у лавці я скупила. Народ потихеньку розбирає. Ось я і питаю, тобі залишити?
– І скільки зараз брезент?
– Здаю в оренду за дві норми на добу.
– Ого! Ми краще простирадла навяжемо.
– Це якось неетично, – зло посміхнулася Міра. – Все-таки постільна білизна. Крім того, горіхи розірвуть ваші простирадла на п'ятому дереві. А ще порахуй, скільки потрібно простирадл, щоб з них пошити полотно два на чотири метри? А вам таких потрібно три.
– Переконала! – весело відгукнувся Гнат. – Дві норми на добу? Беремо! Куди за брезентом їхати?
– У крамницю. Я дам наказ, щоб тобі видали.
– А до нас водієм підеш?
– Іншим разом, – сказала Міра і відклала телефон.
«Спритно викрутився, – визнала вона, – але намул залишився».
Вона забороняла собі думати про можливу зраду Ігнатія, але думки дряпалися об очевидне: «sui prodest scelus, is fecit». «Кому вигідно, той і зробив, – переклала Міра і звично зазначила автора цитати: – Луцій Сенека, п'єса «Медея». З іншого боку, не спійманий – не злодій! Чому вірити?» Душила злість і безпорадність. Напевно, тому, увійшовши в крамницю, Міра не стала ввічливіти з Анатолієм:
– А по-людськи підійти і запитати, важко? Тільки потайки підглядати?
– Дуже, дуже радий знайомству, – схилив голову Анатолій. – Нічого поганого не думали. Вибачте. Просто не хотіли заважати. Йшли повз, побачили, як у вас вправно виходить. Зупинилися… у чому злочин?
– Гаразд, – миттєво охолоджуючись, погодилася Міра. – Прошу вибачення за запальність. Ранок видався… непростим.
– Буває, – ввічливо підтримав Валерій, підходячи до них.
– А вам яке діло? – огризнулася Міра. – Займайтеся своїми справами!
Крамар закотив очі і розчинився серед стелажів магазину.
– Бачу, що «непростий», – обережно погодився Анатолій. – Але я думав, що брезент нам видасть Валерій. І він же оформить угоду. Так що це у нас до нього справа. А ось він без нас прекрасно обійдеться...
– Правильно, – без ентузіазму погодилася Міра, і тут же закричала в бік продавця, що сховався. – Шановний Валерію, я передумала. Займіться, будь ласка, «нашою» справою.
У глибині крамниці щось розсипалося і покотилося з дзвоном по підлозі. Було чутно, як продавець, лаючись, завозився, чи то укладаючи все на місце, чи то розчищаючи дорогу до покупців.
– Ви ж розумієте, що прибирання – це випробування приймальної комісії? – чомусь сказав Анатолій. – Але необхідні якості не оголошені, про них можна тільки здогадуватися. Якщо припустити, що екзаменатори шукають рішучих, але гнучких, то, погодьтеся, я непогано впорався із завданням.
Міра здивовано подивилася на нього. «Чорні очі, тонкі вусики, «дорослі» риси обличчя, вивірений до міліметра лівий проділ волосся... йому б смугастий костюм і «Томпсон» з барабанним магазином – вилитий американський гангстер тридцятих років минулого століття...»
Анатолій вловив її здивування і поспішив пояснити:
– Це я все ще вибачаюся. Важливі стовідсоткові рішення. Якби я запитав, ви б мали можливість відмовити. І після відмови моє спостереження дійсно можна вважати злочином. Але якщо відмови не було...
– Потрібно говорити: «вибачте, будь ласка», – поправила його Міра. – «Вибачаюся» – неправильне слово. Ви ж не самі себе вибачаєте?
– А грубіти продавцям можна? – жалібно запитав Валерій, який підійшов. – Чому ви весь час зі мною лаєтесь?
– Тому що не до вподоби, коли мене беруть за горло! – не стрималася Міра. – Ви не крамар, а шахрай. Торгівля – це ринок. Але якщо на ринку тільки один продавець, до того ж під дахом Адміністрації, торгівля перетворюється на розбій. І ваша ввічливість – тільки зі страху зниження рейтингу!
– Чи не забагато звинувачень від людини, яка не може втриматися на дереві? – глузливий голос Гната повернув до реальності. – І твої дві норми за брезент, хіба не розбій? Може, запитаємо у Валерія, скільки брезент коштує насправді?
Міра озирнулася і вирішила, що дійсно переборщила. Ну, так, трохи… якусь дещицю… ледь-ледь…
– Шкода, що ви не ходите на вечірні збори, – сказав Анатолій. – Дали б простір красномовству.
– Що за збори?
– Ми після вечері збираємося біля тенісних кортів. Палимо багаття, бренчимо на гітарі...
– Тут і тенісні корти є?! – здивувалася Міра.
– А ти думала, тільки горіхи? – по-доброму посміхнувся Ігнатій.
– Приходьте обов'язково! – наполегливо запросив Анатолій. – Тим більше, сьогодні. Сьогодні всі прийдуть.
– А що сьогодні такого особливого?
– «Екватор», Мірочко, – сказав Гнат. – Половина шляху.
Анатолій висловився ясніше:
– Сьогодні святкуємо закінчення четвертого дня. Пройшли половину відведеного для роботи часу.