День перший. Герої та невдахи

Сонячні промінчики заметушилися сліпучими блискавками, спалахнули і зникли в зелені. Тріск гілок, неминуча зустріч із землею і нестерпний біль у лівій нозі. Міра скрикнула, у відчайдушному пориві підхопилася, щоб повернутися на дерево, і зі стогоном впала в траву.
– Міра, Міра! – кричав Гнат, продираючись крізь збитий павутиною бур'ян.
Обома руками тримаючись за стовбур дерева, з якого щойно впала, Міра піднялася на здорову ногу.
– Ціла? – вирвавшись з чіпких обіймів трави, запитав Гнат.
– Не «Міра», а «Міро»! – поправила Міра. – Кличний відмінок.
Їй хотілося сказати це сварливо, з обуренням, але вийшло жалісно і плаксиво. Голос тремтів, а горло тиснула образа: вилетіти з табору в перший день… навіть не «день» – годину! Праві були Лялька з Марічкою, даремно вона полізла в цю справу. Даремно! Тепер травмопункт, лікарня і співбесіда на милицях. Замість заповітних бонусів до суми балів, поблажливе співчуття до кульгавої білявки... роззява!
Не так все мало статися. Не так!
З хащів вивалилися ще двоє: довга Зінка і гладкий Влад. Підійшли і встали, всім виглядом висловлюючи бажання допомогти і втішити.
– Драбина, Вало! – не обертаючись, стоячи на колінах перед Мірою, сказав Гнат. – Ми понесемо її на твоїй драбині.
Він розглядав синій рубець на її нозі.
Гладкий Влад розвернувся і, не розбираючи дороги, броньованим носорогом попрямував крізь бур'ян до свого дерева.
– Тобі краще лягти, Міра, – авторитетно мовила Зінка. – Хлопчики винесуть тебе до дороги, а звідти будь-яка попутка відвезе до лікарні. Пощастило, що закритий перелом...
– Ніякої лікарні! – твердо заявила Міра. – Несіть мене в загін. Щоб вправити кістку і накласти гіпс, фельдшеру розуму вистачить...
Гнат у сумніві стиснув губи, і вона швидко додала:
– ... сподіваюся.
– Розуму, може, і вистачить, але знеболюючого може не бути, – нила болючим зубом Зінка. – Тільки даремно намучишся. А якщо практикант зробить щось не так, і кістка неправильно зростеться, все життя кульгати або все спочатку… ламати кістки і гіпс. Тобі це потрібно?
– З лікарні не випустять. Мене там до колоквіуму протримають.
– А ти зі зламаною ногою на дерево полізеш? – здивувалася Зінка. – Ти, напевно, ще й головою вдарилася, подруго. Твої бонуси закінчилися тут і зараз.
– Може, це й не перелом зовсім. Просто забій…
Міра опустила ногу і обережно спробувала на неї спертися. Охнула, похитнулася. Вона б неодмінно впала, якби Гнат не підтримав.
– Не треба, – сказав він. – Нерозумно. Зробиш собі гірше.
Тепер Мірі хотілося розридатися, але на її щастя високі зарості трави заворушилися. Пирхаючи і відпльовуючись від павутиння, до дерева виповз Влад. Не приховуючи полегшення, він кинув драбину на землю, ледь не зачепивши здорову ногу Міри, і витер рукавом обличчя.
Ігнатій поглянув на нього з докором, але промовчав, тільки поправив драбину і поклав на неї свою куртку, Влад і Зінка наслідували його приклад. «Щоб перекладини мені не тиснули», – зрозуміла Міра і, тримаючись за стовбур, спробувала присісти. Зінка і Гнат допомогли, поклали, і через хвилину добровільні санітари несли Міру по ледь помітній, більше вгадуваній стежці.
Зінка причепилася слідом, але Гнат кинув через плече:
– Мементо норма, Зінон!
Нагадування про норму боляче вдарило по самолюбству. Співзвучність із сумнозвісним «memento mori» теж не додала бадьорості. Міра підвелася на лікті і глянула на ногу: ліловий рубець помітно підріс, але болю не було. Та й нога здавалася рівною: «може, все-таки забій»?

***

Повітря лазарету приємно здивувало чистотою і прохолодою. Ледь чутно пахло оліфою і свіжими шпалерами. Молодик у білосніжному, хрусткому халаті метушливо відчинив перед ними двері («напевно, з вікна нас побачив, – недобро подумала Міра, – не здивуюся, якщо вони з халатом однолітки») і допоміг перекласти пацієнтку з драбини на кушетку.
– У неї нога зламана, – похмуро сказав Гнат.
– Це прогноз чи діагноз? – глумливо запитав лікар. – Повертайтеся до роботи, добрі самаряни. Я повідомлю обліковцю про ваш благородний вчинок.
– Ми не заради горіхів, – запротестував Влад, але Ігнатій уже підняв драбину і рушив до виходу.
Влад незграбно підхопив куртки, що впали, і поспішив за ним.
– Дякую, – несміливо гукнула їм услід Міра.
Але хлопчаки не обернулися. Тільки Гнат підняв вільну руку і ворухнув пальцями в повітрі, мовляв, «свої люди, розрахуємось».
Хлопець у білому халаті схилився над понівеченою ногою і уважно її оглянув. «Практикант», – згадала Міра, і їй стало себе шкода. Відчуваючи незручність за те, що нога подряпана, в пилу, в павутині і взагалі... «не першої свіжості», Міра подумала: «що він так довго розглядає? Брудних ніг ніколи не бачив?» Ніби прочитавши її думки, фельдшер зітхнув і пішов углиб лазарету. Почувся плескіт води і брязкіт литого металу об жерсть.
– Мене звати Мирослава, – голосно сказала Міра.
– Петро, – вагомо пролунало у відповідь. – Звіть мене Петром.
– Приємно познайомитися, Петро.
– Не думаю, – серйозним голосом заперечив Петро, – не думаю, що вам приємно.
Він повернувся з тазиком води, що відсвічувала рожевим, і мотком серветок.
– Порядок у нас буде такий, Мирославо. Зараз ми змиємо бруд і обробимо подряпини, потім зробимо знімок. Судячи з усього, тріщина в великогомілковій кістці. Якщо підтвердиться, накладу гіпс від коліна до середини пальців і відвезу до лікарні. Добре, що ви не намагалися йти…
– Я не поїду до лікарні!
Петро якось невиразно зітхнув і обережно зняв з понівеченої ноги черевик разом з шкарпеткою. Підклав клейонку і почав змивати бруд. Міра нервово схопила його за рукав накрохмаленого халата.
– Не бреши, – спокійно сказав Петро, – тобі не боляче. Лише слабкий розчин марганцівки.
Його обережні дотики і справді не завдавали болю, навіть здавалися ніжними. Але Міра не послаблювала хватку: зараз не боляче, а що буде через мить? Але і в наступну секунду болю не було.
– Розповідай, – запропонував лікар.
– Що розповідати?
– Чому не хочеш до клініки?
– Тому що без бонусів мене до ліцею не візьмуть.
– Боїшся співбесіди?
– Та ще б пак?!
Припущення Петра здалося настільки обурливим, що Міра навіть відпустила його руку.
– Я на відмінно склала іспити! На колоквіумі, може, і не наберу одного-двох балів до заповітної сотні, але такі ж оцінки отримають триста конкурентів. А візьмуть тільки тридцять… Той самий конкурс, що і на вступних!
– З переломом ти все одно на дерево не залізеш.
– Самі сказали, що це не перелом, а тріщина.
– Тріщина – це те саме, що перелом, тільки без помітного зміщення уламків. Больові відчуття при навантаженні такі самі, як і при переломі… ти не зможеш спертися на ногу.
– Потерплю… Ай!
Петро посміхнувся і показав паличку із зеленкою на ватній голівці:
– Лише подряпина. Як же ти збираєшся терпіти перелом?
– Просто не очікувала. Мазюкайте, я потерплю.
Лікар похитав головою і кинув паличку в урну:
– Можна, звичайно, і потерпіти… аж до ампутації. Але тобі буде нелегко придумати причини, за якими я залишу тебе в загоні. У мене на фанатиків ідіосинкразія. Чим би дитина не тішилася, аби не вішалась. А тепер не рухайся...
– Але я...
– ...і дві хвилини помовч.
Він підкотив дивовижний прилад, зняв з нього два диски і поводив ними навколо пораненої ноги. Міра викручувала голову, намагаючись щось розгледіти на мерехтливому екрані, але нічого не розібрала. Зате Петро оглядом залишився задоволений:
– Так. Всього лише тріщина, – повеселішим голосом повідомив він і відсунув прилад убік.
Принтер з тихим дзижчанням виплюнув роздруківку знімка. На його зворотному боці Петро щось записав, запитавши у Міри прізвище.
– Горобець я. Це тепер такі рентген-апарати?
– А ти б хотіла тритонну оборудку? І щоб я ховався за броньованими дверима, а тобі на груди і живіт поклав олив’яний фартух? – запитав фельдшер, ховаючи знімок із записами в пластиковий файл.
– Ось бачите, як ви цінуєте чийсь фанатизм! – повчально сказала Міра. – А ви кажете «ідіосинкразія».
– Фанатизм?
– А як же?! Беккерель, Марія і П'єр Кюрі... без їхнього фанатизму не було б рентген-апаратів.
– І всі зі зламаними кінцівками? – недовірливо примружився лікар, обережно намотуючи Мірі на ногу просочені гіпсом смуги марлі. – Назвіть фанатика своєї справи зі зламаною ногою, і я погоджуся почати перемовини про можливість вашого перебування в загоні.
– Олексій Маресьєв, – негайно відповіла Міра.
Петро похмурнів. Було видно, що йому прикро за свою помилку. «Міг би здогадатися», – зарозуміло подумала Міра.
– То давня війна…
– А зараз інакше? – запально запитала Міра, – хіба прилетіли марсіяне і домуровали паркан між нами і східними дикунами? Або самі дикуни дали нам спокій і повернулися до свого Сибіру? А відставання в місячній гонитви від основних перевізників гелію-три? Тільки один старт до Місяця на тиждень, а повинно три! А катастрофічне зниження відтворення народу? Зараз ми за рік втрачаємо стільки ж населення, скільки втрачали під час війни з дикунами за місяць!
Петро неохоче кивнув:
– Переконливо. І все-таки стрілянина вщухла двадцять років назад. Що ж до решти, то це адміністративні проблеми, для вирішення яких вас і покликали. Назвіть фаната зі зламаною кінцівкою, якому медики дозволили стрибати з дерева в мирний час, і я не повезу вас до клініки.
– З дерева замало… зі стратосфери підійде?
– Зі стратосфери? – Петро навіть завмер з гіпсовою стрічкою.
– Ви не гальмуйте, – глузливо порадила Міра, – інакше сульфат кальцію «застигне». У шістдесят другому минулого століття Євген Андрєєв стрибнув з парашутом з висоти двадцять п'ять кілометрів. Але у нього ліва нога була на чотири сантиметри коротша за праву – наслідок нежартівної травми. За кілька років до стрибка зі стратосфери зламав стегно. На друзки! Лікарі мали відрізати ногу, але він вмовив, збирали кістки по шматочках. І йому дозволили стрибати!
– Йому, мабуть, це було дуже потрібно, – невпевнено сказав Петро, закінчуючи роботу.
– І мені дуже потрібно. Дуже-дуже потрібно, розумієте?!
– Мрієте прославитися в канцелярії президента?
– Мрію працювати президентом!
– Ого! – сказав Петро, закашлявся і сипло запитав: – Не тисне?
– Що не тисне? Хіба я не можу очоліти країну?
– Пов'язка не тисне? Поворухніть пальцями.
Вона слухняно поворухнула пальцями. Петро пригладив долонями тверднучу гіпсову гільзу, старанно затер серветкою білуваті плями на підлозі і пішов мити руки.
– Допоможіть мені, – перекрикуючи шум води вигукнула Міра. – Бажаю змінити світ на краще, і почну зі своєї Батьківщини!
Петро викатив самохідне крісло-каталку і кивком запропонував пересісти в нього. Намагаючись вгадати настрій лікаря, Міра спритно перебралася у візочок.
– Пульт керування під правою рукою, – сказав Петро. – Коробка легко знімається з підлокітника, і пульт стає дистанційним. На милицях можеш піти, куди заманеться, але повертатися не обов'язково: є можливість «покликати» крісло. Радіус дії три кілометри. Ресурс – десять годин безперервного руху. Не забувай щовечора ставити на підзарядку.
– Прохідність? – примхливо поцікавилася Міра.
– Перевіриш експериментально. Наскільки мені відомо, по стерні на цьому «місяцеході» ще ніхто не гарцював. У крісло вбудований ліфт, можеш піднятися на півметра. А тепер головне: побачу, що наступаєш на ліву ногу, заберу каталку і відвезу до лікарні. Це жорстка умова, Міра! Будь ласка, візьми до відома.
– А милиці де взяти?
– Зараз видам. Милиці, комплект водонепроникних манжетів, черевики з носком...
Петро ненадовго пішов.
– За спинкою спеціальні захвати, – сказав він після повернення. – Милиці краще возити там.
– А манжети навіщо?
– Щоб не зволожувати пов'язку в душі. Ну, й перед виходом до дерев теж надягай. Можу уявити, во що гіпс перетвориться за тиждень праці у гаю…
Міра проїхала вперед, розвернулася і покотила до виходу.
– Не поспішай! – занепокоївся лікар, але вона вже виїхала на терасу.
На її подив, тут, як і раніше, світило сонце, розривалися нескінченними трелями спритні ластівки, і навіть білосніжні оберемки хмар з чорними крапками грайливих птахів, здавалося, анітрохи не змінили ні обрисів, ні положення.
Біля ганку стояла автівка з відчиненими навстіж дверцятами. У машині сидів чоловік з неприємним, обрюзглим обличчям. Чоловік смалив і щохвилини кашляв. Автівка переднім колесом заїхала на пандус, і Міра подумала, що з'їхати з ганку на каталці їй буде непросто. На борту автівки красувався напис: «Змінимо світ на краще, і почнемо з себе!»
«Ось, де я підгледіла цю фразу! – зніяковіла Міра. – Хлопці пронесли повз машину, про яку я відразу забула, а напис запам'ятала».
– Що скажеш? – запитав Петро, киваючи на водія. – Як і раніше будеш стверджувати, що у нас є якісь шанси?
– Може, він тільки на початку шляху? – несміливо припустила Міра.
Лікар дивно на неї подивився і відразу став на десять років старшим:
– Добре. Припустимо, ти залишишся в загоні. Припустимо, щодня будеш їздити на каталці до свого дерева. Можу навіть уявити, як ти збираєш горіхи з нижніх гілок і з землі. А якщо повісиш гачки на милиці і піднімешся на ліфті, то зможеш дотягнутися до гілок середнього ярусу. Але за зламані гілки штрафують, і перейти до наступного дерева не дозволять, поки повністю не прибереш попереднє. Такі правила. Норма за день – п'ять дерев. Два рази не виконала норму – відрахування з загону. Вилізти на дерево, щоб прибрати верх і середину, ти не зможеш: дикий біль плюс гарантований некроз з найсумнішими наслідками. Ти ж не дурна. На що сподіваєшся?
Міра не знала, що відповісти. Від неминучої поразки її знову врятував Влад. Цього разу він йшов без драбини, але якось невпевнено, ніби навпомацки. Його обличчя було червоним, а з міцно примружених очей текли сльози.
– Та що ж це таке! – вигукнув Петро, кидаючись до нового пацієнта. – У перший же день!..
Вони зникли в лазареті, а Міра залишилася на ганку. По-перше, вона так і не зрозуміла намірів лікаря: залишає він її в загоні, чи відправляє до лікарні? По-друге, було цікаво, що сталося з Владом. Дійсно, маячня: перший день і натовп у травмпункті...
З сусіднього будиночка вийшла літня жінка. Водій кинув недопалок на асфальт пандуса і завів машину. Жінка бадьоро вилізла на високе сидіння і почала щось незадоволено висловлювати людині з неприємною фізіономією. Той спокійно почекав, поки вона зачинила двері, і плавно рушив з місця.
На ганок вийшов Петро, тримаючи під лікоть Влада.
– Не думаю, що два невдахи замінять одного героя, – невесело сказав фельдшер, – але якщо один з вас буде прибирати верх, а інший низ, – він з значенням подивився на Міру, – то у вас з'явиться можливість здолати дерева і отримати нові. Тільки стежте за залишками: якщо обліковець знайде на дереві хоч один горіх, наступного разу він прийде приймати дерево або після обіду, або наступного ранку. Таке, значить, покарання.
– Але ж не дозволяють прибирати нові дерева, не покінчивши зі старими, – здивовано нагадала Міра.
– Це якщо горіхи збирати для себе, – пояснив Петро. – Правила не забороняють допомагати один одному. У вас на двох три ноги, дві норми і одна алергія на пил і павутиння. Люди, які мріють вступити до ліцею президента, повинні щось розуміти в кооперації?..
Він помітив димлячий недопалок на пандусі і замовк. Його обличчя стало таким нещасним, що Влад кинувся до совка і віника, які стояли поруч з дверима. Але Петро рішуче відібрав у нього «інструменти» і кивнув на коляску:
– Краще допоможи дамі. З незвички керувати каталкою не так просто, як здається...