День перший. Герої та невдахи

Сонячні промінчики заметушилися сліпучими блискавками, спалахнули і зникли в зелені. Тріск гілок, неминуча зустріч із землею і нестерпний біль у лівій нозі. Міра скрикнула, у відчайдушному пориві підхопилася, щоб повернутися на дерево, і зі стогоном впала в траву.
– Міра, Міра! – кричав Гнат, продираючись крізь збитий павутиною бур'ян.
Обома руками тримаючись за стовбур дерева, з якого щойно впала, Міра піднялася на здорову ногу.
– Ціла? – вирвавшись з чіпких обіймів трави, запитав Гнат.
– Не «Міра», а «Міро»! – поправила Міра. – Кличний відмінок.
Їй хотілося сказати це сварливо, з обуренням, але вийшло жалісно і плаксиво. Голос тремтів, а горло тиснула образа: вилетіти з табору в перший день… навіть не «день» – годину! Праві були Лялька з Марічкою, даремно вона полізла в цю справу. Даремно! Тепер травмопункт, лікарня і співбесіда на милицях. Замість заповітних бонусів до суми балів, поблажливе співчуття до кульгавої білявки... роззява!
Не так все мало статися. Не так!
З хащів вивалилися ще двоє: довга Зінка і гладкий Влад. Підійшли і встали, всім виглядом висловлюючи бажання допомогти і втішити.
– Драбина, Вало! – не обертаючись, стоячи на колінах перед Мірою, сказав Гнат. – Ми понесемо її на твоїй драбині.
Він розглядав синій рубець на її нозі.
Гладкий Влад розвернувся і, не розбираючи дороги, броньованим носорогом попрямував крізь бур'ян до свого дерева.
– Тобі краще лягти, Міра, – авторитетно мовила Зінка. – Хлопчики винесуть тебе до дороги, а звідти будь-яка попутка відвезе до лікарні. Пощастило, що закритий перелом...
– Ніякої лікарні! – твердо заявила Міра. – Несіть мене в загін. Щоб вправити кістку і накласти гіпс, фельдшеру розуму вистачить...
Гнат у сумніві стиснув губи, і вона швидко додала:
– ... сподіваюся.
– Розуму, може, і вистачить, але знеболюючого може не бути, – нила болючим зубом Зінка. – Тільки даремно намучишся. А якщо практикант зробить щось не так, і кістка неправильно зростеться, все життя кульгати або все спочатку… ламати кістки і гіпс. Тобі це потрібно?
– З лікарні не випустять. Мене там до колоквіуму протримають.
– А ти зі зламаною ногою на дерево полізеш? – здивувалася Зінка. – Ти, напевно, ще й головою вдарилася, подруго. Твої бонуси закінчилися тут і зараз.
– Може, це й не перелом зовсім. Просто забій…
Міра опустила ногу і обережно спробувала на неї спертися. Охнула, похитнулася. Вона б неодмінно впала, якби Гнат не підтримав.
– Не треба, – сказав він. – Нерозумно. Зробиш собі гірше.
Тепер Мірі хотілося розридатися, але на її щастя високі зарості трави заворушилися. Пирхаючи і відпльовуючись від павутиння, до дерева виповз Влад. Не приховуючи полегшення, він кинув драбину на землю, ледь не зачепивши здорову ногу Міри, і витер рукавом обличчя.
Ігнатій поглянув на нього з докором, але промовчав, тільки поправив драбину і поклав на неї свою куртку, Влад і Зінка наслідували його приклад. «Щоб перекладини мені не тиснули», – зрозуміла Міра і, тримаючись за стовбур, спробувала присісти. Зінка і Гнат допомогли, поклали, і через хвилину добровільні санітари несли Міру по ледь помітній, більше вгадуваній стежці.
Зінка причепилася слідом, але Гнат кинув через плече:
– Мементо норма, Зінон!
Нагадування про норму боляче вдарило по самолюбству. Співзвучність із сумнозвісним «memento mori» теж не додала бадьорості. Міра підвелася на лікті і глянула на ногу: ліловий рубець помітно підріс, але болю не було. Та й нога здавалася рівною: «може, все-таки забій»?

***

Повітря лазарету приємно здивувало чистотою і прохолодою. Ледь чутно пахло оліфою і свіжими шпалерами. Молодик у білосніжному, хрусткому халаті метушливо відчинив перед ними двері («напевно, з вікна нас побачив, – недобро подумала Міра, – не здивуюся, якщо вони з халатом однолітки») і допоміг перекласти пацієнтку з драбини на кушетку.
– У неї нога зламана, – похмуро сказав Гнат.
– Це прогноз чи діагноз? – глумливо запитав лікар. – Повертайтеся до роботи, добрі самаряни. Я повідомлю обліковцю про ваш благородний вчинок.
– Ми не заради горіхів, – запротестував Влад, але Ігнатій уже підняв драбину і рушив до виходу.
Влад незграбно підхопив куртки, що впали, і поспішив за ним.
– Дякую, – несміливо гукнула їм услід Міра.
Але хлопчаки не обернулися. Тільки Гнат підняв вільну руку і ворухнув пальцями в повітрі, мовляв, «свої люди, розрахуємось».
Хлопець у білому халаті схилився над понівеченою ногою і уважно її оглянув. «Практикант», – згадала Міра, і їй стало себе шкода. Відчуваючи незручність за те, що нога подряпана, в пилу, в павутині і взагалі... «не першої свіжості», Міра подумала: «що він так довго розглядає? Брудних ніг ніколи не бачив?» Ніби прочитавши її думки, фельдшер зітхнув і пішов углиб лазарету. Почувся плескіт води і брязкіт литого металу об жерсть.
– Мене звати Мирослава, – голосно сказала Міра.
– Петро, – вагомо пролунало у відповідь. – Звіть мене Петром.
– Приємно познайомитися, Петро.
– Не думаю, – серйозним голосом заперечив Петро, – не думаю, що вам приємно.
Він повернувся з тазиком води, що відсвічувала рожевим, і мотком серветок.
– Порядок у нас буде такий, Мирославо. Зараз ми змиємо бруд і обробимо подряпини, потім зробимо знімок. Судячи з усього, тріщина в великогомілковій кістці. Якщо підтвердиться, накладу гіпс від коліна до середини пальців і відвезу до лікарні. Добре, що ви не намагалися йти…
– Я не поїду до лікарні!
Петро якось невиразно зітхнув і обережно зняв з понівеченої ноги черевик разом з шкарпеткою. Підклав клейонку і почав змивати бруд. Міра нервово схопила його за рукав накрохмаленого халата.
– Не бреши, – спокійно сказав Петро, – тобі не боляче. Лише слабкий розчин марганцівки.
Його обережні дотики і справді не завдавали болю, навіть здавалися ніжними. Але Міра не послаблювала хватку: зараз не боляче, а що буде через мить? Але і в наступну секунду болю не було.
– Розповідай, – запропонував лікар.
– Що розповідати?
– Чому не хочеш до клініки?
– Тому що без бонусів мене до ліцею не візьмуть.
– Боїшся співбесіди?
– Та ще б пак?!
Припущення Петра здалося настільки обурливим, що Міра навіть відпустила його руку.
– Я на відмінно склала іспити! На колоквіумі, може, і не наберу одного-двох балів до заповітної сотні, але такі ж оцінки отримають триста конкурентів. А візьмуть тільки тридцять… Той самий конкурс, що і на вступних!
– З переломом ти все одно на дерево не залізеш.
– Самі сказали, що це не перелом, а тріщина.
– Тріщина – це те саме, що перелом, тільки без помітного зміщення уламків. Больові відчуття при навантаженні такі самі, як і при переломі… ти не зможеш спертися на ногу.
– Потерплю… Ай!
Петро посміхнувся і показав паличку із зеленкою на ватній голівці:
– Лише подряпина. Як же ти збираєшся терпіти перелом?
– Просто не очікувала. Мазюкайте, я потерплю.
Лікар похитав головою і кинув паличку в урну:
– Можна, звичайно, і потерпіти… аж до ампутації. Але тобі буде нелегко придумати причини, за якими я залишу тебе в загоні. У мене на фанатиків ідіосинкразія. Чим би дитина не тішилася, аби не вішалась. А тепер не рухайся...
– Але я...
– ...і дві хвилини помовч.
Він підкотив дивовижний прилад, зняв з нього два диски і поводив ними навколо пораненої ноги. Міра викручувала голову, намагаючись щось розгледіти на мерехтливому екрані, але нічого не розібрала. Зате Петро оглядом залишився задоволений:
– Так. Всього лише тріщина, – повеселішим голосом повідомив він і відсунув прилад убік.
Принтер з тихим дзижчанням виплюнув роздруківку знімка. На його зворотному боці Петро щось записав, запитавши у Міри прізвище.
– Горобець я. Це тепер такі рентген-апарати?
– А ти б хотіла тритонну оборудку? І щоб я ховався за броньованими дверима, а тобі на груди і живіт поклав олив’яний фартух? – запитав фельдшер, ховаючи знімок із записами в пластиковий файл.
– Ось бачите, як ви цінуєте чийсь фанатизм! – повчально сказала Міра. – А ви кажете «ідіосинкразія».
– Фанатизм?
– А як же?! Беккерель, Марія і П'єр Кюрі... без їхнього фанатизму не було б рентген-апаратів.
– І всі зі зламаними кінцівками? – недовірливо примружився лікар, обережно намотуючи Мірі на ногу просочені гіпсом смуги марлі. – Назвіть фанатика своєї справи зі зламаною ногою, і я погоджуся почати перемовини про можливість вашого перебування в загоні.
– Олексій Маресьєв, – негайно відповіла Міра.
Петро похмурнів. Було видно, що йому прикро за свою помилку. «Міг би здогадатися», – зарозуміло подумала Міра.
– То давня війна…
– А зараз інакше? – запально запитала Міра, – хіба прилетіли марсіяне і домуровали паркан між нами і східними дикунами? Або самі дикуни дали нам спокій і повернулися до свого Сибіру? А відставання в місячній гонитви від основних перевізників гелію-три? Тільки один старт до Місяця на тиждень, а повинно три! А катастрофічне зниження відтворення народу? Зараз ми за рік втрачаємо стільки ж населення, скільки втрачали під час війни з дикунами за місяць!
Петро неохоче кивнув:
– Переконливо. І все-таки стрілянина вщухла двадцять років назад. Що ж до решти, то це адміністративні проблеми, для вирішення яких вас і покликали. Назвіть фаната зі зламаною кінцівкою, якому медики дозволили стрибати з дерева в мирний час, і я не повезу вас до клініки.
– З дерева замало… зі стратосфери підійде?
– Зі стратосфери? – Петро навіть завмер з гіпсовою стрічкою.
– Ви не гальмуйте, – глузливо порадила Міра, – інакше сульфат кальцію «застигне». У шістдесят другому минулого століття Євген Андрєєв стрибнув з парашутом з висоти двадцять п'ять кілометрів. Але у нього ліва нога була на чотири сантиметри коротша за праву – наслідок нежартівної травми. За кілька років до стрибка зі стратосфери зламав стегно. На друзки! Лікарі мали відрізати ногу, але він вмовив, збирали кістки по шматочках. І йому дозволили стрибати!
– Йому, мабуть, це було дуже потрібно, – невпевнено сказав Петро, закінчуючи роботу.
– І мені дуже потрібно. Дуже-дуже потрібно, розумієте?!
– Мрієте прославитися в канцелярії президента?
– Мрію працювати президентом!
– Ого! – сказав Петро, закашлявся і сипло запитав: – Не тисне?
– Що не тисне? Хіба я не можу очоліти країну?
– Пов'язка не тисне? Поворухніть пальцями.
Вона слухняно поворухнула пальцями. Петро пригладив долонями тверднучу гіпсову гільзу, старанно затер серветкою білуваті плями на підлозі і пішов мити руки.
– Допоможіть мені, – перекрикуючи шум води вигукнула Міра. – Бажаю змінити світ на краще, і почну зі своєї Батьківщини!
Петро викатив самохідне крісло-каталку і кивком запропонував пересісти в нього. Намагаючись вгадати настрій лікаря, Міра спритно перебралася у візочок.
– Пульт керування під правою рукою, – сказав Петро. – Коробка легко знімається з підлокітника, і пульт стає дистанційним. На милицях можеш піти, куди заманеться, але повертатися не обов'язково: є можливість «покликати» крісло. Радіус дії три кілометри. Ресурс – десять годин безперервного руху. Не забувай щовечора ставити на підзарядку.
– Прохідність? – примхливо поцікавилася Міра.
– Перевіриш експериментально. Наскільки мені відомо, по стерні на цьому «місяцеході» ще ніхто не гарцював. У крісло вбудований ліфт, можеш піднятися на півметра. А тепер головне: побачу, що наступаєш на ліву ногу, заберу каталку і відвезу до лікарні. Це жорстка умова, Міра! Будь ласка, візьми до відома.
– А милиці де взяти?
– Зараз видам. Милиці, комплект водонепроникних манжетів, черевики з носком...
Петро ненадовго пішов.
– За спинкою спеціальні захвати, – сказав він після повернення. – Милиці краще возити там.
– А манжети навіщо?
– Щоб не зволожувати пов'язку в душі. Ну, й перед виходом до дерев теж надягай. Можу уявити, во що гіпс перетвориться за тиждень праці у гаю…
Міра проїхала вперед, розвернулася і покотила до виходу.
– Не поспішай! – занепокоївся лікар, але вона вже виїхала на терасу.
На її подив, тут, як і раніше, світило сонце, розривалися нескінченними трелями спритні ластівки, і навіть білосніжні оберемки хмар з чорними крапками грайливих птахів, здавалося, анітрохи не змінили ні обрисів, ні положення.
Біля ганку стояла автівка з відчиненими навстіж дверцятами. У машині сидів чоловік з неприємним, обрюзглим обличчям. Чоловік смалив і щохвилини кашляв. Автівка переднім колесом заїхала на пандус, і Міра подумала, що з'їхати з ганку на каталці їй буде непросто. На борту автівки красувався напис: «Змінимо світ на краще, і почнемо з себе!»
«Ось, де я підгледіла цю фразу! – зніяковіла Міра. – Хлопці пронесли повз машину, про яку я відразу забула, а напис запам'ятала».
– Що скажеш? – запитав Петро, киваючи на водія. – Як і раніше будеш стверджувати, що у нас є якісь шанси?
– Може, він тільки на початку шляху? – несміливо припустила Міра.
Лікар дивно на неї подивився і відразу став на десять років старшим:
– Добре. Припустимо, ти залишишся в загоні. Припустимо, щодня будеш їздити на каталці до свого дерева. Можу навіть уявити, як ти збираєш горіхи з нижніх гілок і з землі. А якщо повісиш гачки на милиці і піднімешся на ліфті, то зможеш дотягнутися до гілок середнього ярусу. Але за зламані гілки штрафують, і перейти до наступного дерева не дозволять, поки повністю не прибереш попереднє. Такі правила. Норма за день – п'ять дерев. Два рази не виконала норму – відрахування з загону. Вилізти на дерево, щоб прибрати верх і середину, ти не зможеш: дикий біль плюс гарантований некроз з найсумнішими наслідками. Ти ж не дурна. На що сподіваєшся?
Міра не знала, що відповісти. Від неминучої поразки її знову врятував Влад. Цього разу він йшов без драбини, але якось невпевнено, ніби навпомацки. Його обличчя було червоним, а з міцно примружених очей текли сльози.
– Та що ж це таке! – вигукнув Петро, кидаючись до нового пацієнта. – У перший же день!..
Вони зникли в лазареті, а Міра залишилася на ганку. По-перше, вона так і не зрозуміла намірів лікаря: залишає він її в загоні, чи відправляє до лікарні? По-друге, було цікаво, що сталося з Владом. Дійсно, маячня: перший день і натовп у травмпункті...
З сусіднього будиночка вийшла літня жінка. Водій кинув недопалок на асфальт пандуса і завів машину. Жінка бадьоро вилізла на високе сидіння і почала щось незадоволено висловлювати людині з неприємною фізіономією. Той спокійно почекав, поки вона зачинила двері, і плавно рушив з місця.
На ганок вийшов Петро, тримаючи під лікоть Влада.
– Не думаю, що два невдахи замінять одного героя, – невесело сказав фельдшер, – але якщо один з вас буде прибирати верх, а інший низ, – він з значенням подивився на Міру, – то у вас з'явиться можливість здолати дерева і отримати нові. Тільки стежте за залишками: якщо обліковець знайде на дереві хоч один горіх, наступного разу він прийде приймати дерево або після обіду, або наступного ранку. Таке, значить, покарання.
– Але ж не дозволяють прибирати нові дерева, не покінчивши зі старими, – здивовано нагадала Міра.
– Це якщо горіхи збирати для себе, – пояснив Петро. – Правила не забороняють допомагати один одному. У вас на двох три ноги, дві норми і одна алергія на пил і павутиння. Люди, які мріють вступити до ліцею президента, повинні щось розуміти в кооперації?..
Він помітив димлячий недопалок на пандусі і замовк. Його обличчя стало таким нещасним, що Влад кинувся до совка і віника, які стояли поруч з дверима. Але Петро рішуче відібрав у нього «інструменти» і кивнув на коляску:
– Краще допоможи дамі. З незвички керувати каталкою не так просто, як здається...
***

Петро хитрував Керування самохідкою не вимагало особливих навичок. Повороти і розгін-гальмування у Міри виходили без напруги. Прохідність теж порадувала: широкі передні колеса легко тягнули крісло і по високій траві, і поперек траншеї, залишеної на ґрунті важким трактором в негоду.
На середині шляху Міра зглянулася над своїм захеканим супутником і скинула швидкість. А потім запитала:
– Там, ззаду, немає сходинки? Залазь до мене, миттю доїдемо.
Гордий Влад задихав ще голосніше і промовчав.
«Значить, сходинки немає», – зрозуміла Міра, але через хвилину з'ясувалося, що його турбувало зовсім інше:
– Ми прогавили свою лінію, – з досадою сказав Влад. – У нас номер починається з сорока, а тут вже сорок один. Потрібно повертати. Вибач, я пропустив поворот…
Міра зупинилася і придивилася до номерів. Поруч з кожним деревом горіхового гаю глибоко в ґрунт був забитий арматурний прут, верхівку якого вінчала табличка з шестизначним числом: перші три цифри – номер ряду, друга трійка – номер дерева в ряду. «Справді, – погодилася Міра. – Ми пропустили свій ряд».
Довелося розвертатися і їхати в інший бік. Тепер Міра уважно придивлялася до номерів, і вже через п'ять хвилин Зінка з натхненням кричала:
– Я теж з вами, я теж! Мірочка, візьми мене в свою бригаду.
Міра здивувалася, що «бригаду» вважали за нею, але сперечатися не стала. Три дерева краще двох, тим більше що Влад, який впевнено працював зі сходів, здавався надто громіздким для лазіння по гілках.
«Я – низ, Влад – бічні гілки, а Зінка – нутряшку і верх, – міркувала Міра, – від кожного за здібностями, всі разом до перемоги. Шкода, що Гнат вже перейшов на інше дерево…»
Через годину, «відпрацювавши» низини дерев, вона підняла ліфт і запропонувала Владу покласти на звільнене під кріслом місце заповнені ящики.
– Вам залишиться один ящик і відра, а ці відвезу комірнику.
– По ґрунтовці, направо, – крикнула з дерева Зінка. – Приємна тітка. Тільки порожні ящики не забудь. Інакше доведеться повертатися.
– І на кого ти їх запишеш? – підозріло запитав Влад.
– Рознесу на трьох, – здивувалася Міра. – Адже це з різних дерев.
– Два ящики на трьох? Не ділиться!
– А я ділитиму не ящики, а кілограми! – Міра показала Владу язика і поїхала.
«Коморою» служив трактор з величезним причепом. Моложава жінка сама зняла з самохідки ящики, зважила їх і записала у відомості ваги проти прізвищ, вказаних Мірою.
– Мила, як же ти збираєш? – співчутливо запитала комірниця, укладаючи порожні ящики Мірі під крісло. – З такою ногою…
– У нас бригада, – поважно відповіла Міра. – У кожного своя ділянка роботи. Ви, я бачу, теж не одна…
Жінка озирнулася на засмаглих хлопців, які засипали горіхи в гучний, димлячий паром апарат.
– Лущильник, – охоче пояснила жінка. – Розбираємо горіхи. Ядришко і перегородки свіжого горіха, якщо пропарити, дуже гнучкі, легко виймаються цілком. На заводі цілі ядра приймають як вищий сорт і платять удвічі. Мене Семенівною кличуть. Ти, дівчинко, якщо щось буде потрібно, відразу до мене звертайся. Допоможемо...
І вона привітно посміхнулася.
Від такої привітності у Міри потепліло на душі, а світ став більш сонячним. Вона сердечно подякувала і покотилася назад, до «своїх» дерев. «Він ще питає, чи є у нас шанс, – розмірковувала Міра. – Країна жива, поки живуть добрі люди».
Повернувшись, Міра знайшла під деревом чималу купу горіхів, з-під якої ледь вгадувалися контури ящика. Справа рухалася. До сирени, що запрошувала на обід, вони встигли повністю обробити чотири дерева і познайомитися з бритоголовим обліковцем – Дмитром, який прийняв прибрані дерева і назвав три номери «свіжих». Мірі довелося ще двічі «зганяти» до Семенівни. Тепер комірниця називала її «Мірочка», а засмаглі хлопці наввипередки кидалися до візочка приймати ящики. Сумнівів у тому, що її бригада сьогодні виконає норму, вже не було.
Тому до їдальні Міра під'їхала в піднесеному настрої, який, втім, трохи погіршився перед високими сходами. Поки вона розмірковувала: залишити каталку і піднятися на милицях, або попросити когось перенести її разом з каталкою в їдальню, Влад запропонував влаштувати обід на відкритому повітрі:
– Он там вимий руки, – він показав пальцем на ряд умивальників, прилаштованих до глухої стіни гуртожитку. – А ми з Зінаїдою принесемо їжу.
Пропозиція здалася слушною: обід у тіні під небом здавався привабливішим, ніж у гамі та галасі студентської їдальні.
Міра під'їхала до мийниців і завмерла перед новою проблемою: щоб вимити руки, потрібно було встати з крісла. Після цього був потрібен ще крок, щоб дотягнутися до води і мила. Звичайно ж, милиці! Вона зробить цей крок на милицях. Потім упреться животом в мийницю і, спираючись на здорову ногу, вимиє руки. Але після цього чистими руками доведеться знову братися за милиці! «Вражаюче! – подумала Міра, – скільки проблем породжує крихітна тріщинка в одній з двох сотень кісток людського організму!»
Їй спало на думку, що вийшла непогана аналогія з соціальним устроєм суспільства: елемент системи здається незначним, поки не вийде з ладу. А після аварії всі хапаються за голову: так ось, виявляється, наскільки важливе своєчасне прибирання сміттєпроводу!
І тут вона вигадала, як обійтися без милиць. Поставивши крісло боком до умивальника, підняла ліфт над шасі і вільно дотягнулася до води і мила. «Маленький крок людства, але величезний стрибок людини, – перефразувала вона відомі слова Армстронга. – У проблеми завжди мільйон рішень, головне – зробити правильний вибір».
Поруч тихо кашлянули.
Вона обернулася. Гнат. Посміхається. Простягає рушник.
– Влад сказав, що збирається пікнік?
– Ми збираємося на пікнік, – звично виправила Міра, але одразу додала. – Ти куди подівся? Ми вже почали сумувати…
Його посмішка стала ширшою:
– Тоді я вчасно. І не сам. З кавуном.
– Кавун? – здивувалася Міра.
Він терпляче чекав, поки вона витирала руки, потім рушником махнув у бік альтанки:
– Ми ось там, під навісом. Поспішаймо, Вало змучився від голоду.
– Ну, так, – посміхнулася Міра. – Найголодніший…
Стіл в альтанці дійсно був уже накритий. Запах розрізаного кавуна перебивав часниковий припах котлет, а від спеки в бік супу дивитися не хотілося. Проте («про тебе подбали, треба бути останнім поросям, щоб відмовитися!») Міра з'їла перше і друге. Влад був не настільки терплячим, і коли Міра приступила до десерту, від кавуна залишалося менше половини.
– Впевнена, тобі вистачить, – зупинила його Міра. – Подумати про нас тобі слід було чверть кавуна тому.
– Що ще за обмеження? – образився Влад. – Можу і сам взяти.
– Як це «взяти»? – зацікавилася Міра. – Наскільки я знаю, в їдальні кавуни цілими не видають… звідки кавун, Гнат?
– Звідти, звідки і моя драбина, – буркнув Влад. – З крамниці.
– Кредит, – сплюнувши в траву кавунове насіння, підтвердив Ігнатій. – Частину врожаю можна витратити наперед: інвентар, одяг, ласощі-смаколики...
– Ласощі? – запитала Зінка. – Наприклад?
– Типо-кавунові надмірності.
Міра зрозуміла, що її причіпки щодо української мови виглядають безглуздо: Гнат впевнено жонглював словами. І те, як він беззаперечно приймав її бурчання з приводу сумнівних зворотів, робило честь йому, а не їй.
– Іншими словами, зараз ми проїдаємо бонуси свого товариша, – зробила висновок Міра.
– Не засмучуйся, – сито віддихаючись, сказав Ігнатій. – Наступного разу я із задоволенням допоможу вам проїдати ваші. Крім того, не думаю, що парочка кавунів сильно позначиться на підсумковій цифрі.
– Числі, – автоматично виправила Міра і знов пошкодувала про свою нестриманість. Але всі мовчали, і їй довелося продовжити: – Цифри – це набір символів від нуля до дев'яти, а числа – набір цифр.
Вона помітила, як всі уважно її слухали, і зітхнула:
– Невже так важко не звертати уваги, коли я висловлюю банальності?!
– Підсумкове число мені не здається банальністю, – зауважив Влад. – Чому учасники загону отримають переваги на співбесіді? Навіщо ліцею горіхи? Тут щось не так!
– Не стільки горіхи, скільки результати, – суворо виправив Гнат. – Їм потрібні тільки числа на папері – бонуси. При подвійній нормі вага врожаю подвоюється. При потрійній – потроюється.
Міра опустила очі на гіпсову пов'язку і зітхнула:
– Потрійною? Тут і з однією нормою незрозуміло, як впоратися.
– Може, вони з'ясовують нашу витривалість? – припустив Влад. – Якийсь тест з фізкультури?
– Або тест на старанність.
– А ви звернули увагу, наскільки запущені кущі та трава? Таке враження, що підлісок навмисно вирощують.
– Звичайно, вирощують! – заявив Влад. – Горіх – егоїст, зазвичай під ним нічого не росте, а у нас – джунглі.
– Може, справа в оптимізації? – запитала Зінка. – Судіть самі: спокуса збирати бонуси велика, але і на підготовку до співбесіди слід знайти час. Виходить, потрібно крутитися між прибиранням і підготовкою. Плюс відволікаючі мотиви: я заглядала в кредитну лавку, там не тільки кавуни і драбини, – квадроцикл у підсобці вилискує! Той, хто інтуїтивно знаходить золоту середину, звичайно ж, корисний державі, він генетично схильний до керівництва країною. Звідси і бонуси при вступі до ліцею!
Влад похитав головою:
– За правилами, якщо перше місце відірветься від другого більше ніж на десять відсотків, то переможець вступає без колоквіуму! Виходить, керує тупа сила і витривалість.
– Хіба таке можливо? – засумнівалася Міра. – Десять відсотків… Не думаю, що такий наслід можна досягти силовим шляхом. Тут є, про що подумати. Ці правила не просто так, в них захована система!
Гнат витер серветкою губи і глибокодумно зауважив:
– «Думати не означає змінювати, думати – означає діяти».
– Етьєн Жільсон, – негайно відреагувала Міра. – Ти це до чого?
– До того, що в нашому забігу я все-таки поставив би на спортсменів, а не на філософів. Десять відсотків різниці легко влаштувати, якщо група передовиків постійно виконує по дві-три норми.
– Тоді поясни, чому перевагу на співбесіді отримують тільки учасники загону, у якого найбільша сума бонусів?
– У мене голова йде обертом від цих правил! – поскаржилася Зінка.
Всі уважно на неї подивилися.
– Що ж тут незрозумілого? – здивувався Влад. – Працюють три загони по сто чоловік. Перемагає загін з найбільшою сумою бонусів своїх учасників. Бонуси на співбесіді мають значення тільки для тих, хто працював у загоні-переможці. Все просто!
– А я в перший же день зменшила шанси нашого загону, – з сумом зауважила Міра.
Гнат похитав головою:
– Збиток загону на бонусах від утікачів-дезертирів буде відчуватися сильніше, ніж внесок героїв. Можу закластися, що до третього дня склади загонів зменшаться вдвічі. І визначальним буде не потроєння ваги передовиками, а зменшення кількості учасників.
– Щоб збільшувати вагу, її потрібно мати, – пробурмотіла Зіна. – Скільки ти обробив дерев, Гнате?
– Три. Перечекаю спеку і до вечері зроблю ще два. Норма.
– А у нас на трьох – чотири дерева. І до вечора потрібно зробити ще одинадцять.
– За невиконання норми заберуть драбину, – поскаржився Влад.
– За невиконання норми виженуть із загону, – насупився Гнат. – Може, допомогти? Не люблю безнадію. Особливо в спільноті інвалідів.
Настала незручна пауза. Влад опустив голову, а Зінка відвернулася. «Пора з'їжджати з теми, – зрозуміла Міра. – І не обов'язково плавно...»
– Щось ще цікаве в правилах прочитав? – старанно зображуючи невимушеність, запитала вона Влада.
– Темних місць небагато, але вони є. Наприклад, не зовсім зрозумілий пункт про загального висуванця.
– І що воно за таке? – підсунулася ближче Зінка.
– Загін переможців має право проштовхнути в ліцей одного свого бійця без співбесіди.
– Ого!
– Нічого собі!
– Так. Але для цього необхідне одностайне рішення.
– Маячня! – з помітним розчаруванням заявила Зінка. – За тиждень я не впевнена, що познайомлюся хоча б з третиною загону. А тут – одноголосно… Хоча… якщо ми і далі будемо збирати в тому ж темпі, то залишиться сподіватися або на диво, або на це саме висунення.
– Правильно, – похмуро погодився Влад. – Минуло півдня, а у нас тільки чотири дерева. З п'ятнадцяти!
– Ми зробимо до вечора одинадцять дерев, – впевнено сказала Міра. – Ви хибно рахуєте. Чистого робочого часу у нас було трохи більше години. І за цю годину ми обробили чотири дерева. Зараз пів на першу. Якщо перестанемо скиглити і займемось врешті-решт справою, до вечері зробимо норму. В крайньому випадку, попрацюємо після вечері. Вересень – не осінь. Темніє довго...

***
Сутеніло дійсно довго. Тільки це їх і врятувало. Але о пів на дев'яту обліковець навідріз відмовився «приймати» останню трійку дерев.
– Приходьте о сьомій ранку, – сказав Дмитро. – Не переймайтесь. Якщо на деревах не буде горіхів, зарахую сьогоднішнім днем.
Він рішуче закрив ноутбук і, не попрощавшись, пішов.
Міра в знемозі відкинулася на спинку крісла і закрила очі.
«День виявився довгим і важким, – зізналася вона собі. – Ніколи в житті так не втомлювалася». Підтримуючи її думки, Влад зітхнув:
– Я не впевнений у своїх силах, дівчата. Захоплений вашим трудовим героїзмом, і норму ми дійсно виконали, але не думаю, що у мене цей фокус вийде вдруге.
– То що, здаємося? – чи то глузливо, чи то з надією запитала Зінка.
– Що за поразницькі настрої?! – негайно вклинилася Міра. «Говорити! – наказала вона собі. – Говорити самій, щоб ці двоє не наговорили зайвого. Не сказали нічого такого, що послужило б їм виправданням невиходу на роботу завтра». – Це тільки перший день. Ми тільки провели розвідку боєм. Стратегічно ми виграли, як тільки об'єдналися. Залишається свою перевагу виразити тактичними успіхами. Невже ви сумніваєтеся, що троє – це ефективніше одного?
– Ага, – понуро погодилася Зінка. – Особливо, що стосується пиятики або грабежу.
– Зачекай! – несподівано зацікавився Влад. – Ти вважаєш, горіхи можна збирати якось інакше? Швидше?
– Відра! – твердо сказала Міра, – вам заважали відра. По-перше, весь час зайнята одна рука. Інша тримає гілку. Відро на згині ліктя – теж не найкращий спосіб працювати на дереві. По-друге, половина часу йшла на спуски і підйоми, щоб пересипати горіхи з відра в ящик. Якщо вигадаємо спосіб, як обійтися без тари, то легко зробимо норму до обіду. А після обіду – другу. І через тиждень поїдемо на колоквіум переможцями. Я спостерігала за іншими: зібравши ящик, всі поспішають до Семенівни. Але ж це марна трата часу! А ми цей час економимо двічі. І тим, що я везу три ящики відразу, і тим, що ви маєте можливість взагалі не спускатися з дерева. Крім того, ви чули настрій «героїв» – перечікувати спеку і залишати вечори вільними для підготовки до співбесіди. У нас буде в два рази більше часу на роботу!
– Нам теж потрібно готуватися, Міра, – заперечила Зінка. – Одними бонусами колоквіум не здаси. Ти ж не сподіваєшся на міфічні десять відсотків? До того ж, ще невідомо, який загін переможе.
– І спека – це не жарти, – буркотливо підтримав її Влад. – Ви-то у тіні, а я весь день на сонці.
– Що тобі заважає обходити дерева по тіні? – знизала плечима Міра. – У нас не одне дерево, а три. Обробив одне дерево в тіні, переходиш на інше, і знову в тінь. Поки три дерева обробиш, сонце зміститься, і ти повернешся до першого дерева знову в тінь. Крім того, спека ненадовго. Через тиждень дощі...
– Ти вивчила прогноз на тиждень? – здивувався Влад.
– «Передбачити – означає керувати».
– Блез Паскаль! – сказала Зінка і нагадала: – Підготовка до співбесіди…
– Головне – налагодити процес! Як тільки навчимося робити дві норми, з’явиться час для підготовки. І що заважає поєднувати збирання горіхів із прослуховуванням книг? Читалку на пояс, гарнітуру на вухо і вперед!
– Наповнювати відра і слухати книги? – сплеснув руками Влад. – Одночасно?
– Забудь про відра! – вигукнула Міра. – Їх немає. Зникли. Внизу буду я. Ваше завдання: тільки зривати горіхи. Решту зробить тяжіння. Горіхи навіть не обов'язково зривати: беріть палиці і збивайте, трясіть гілки, врешті-решт! Знову ж економія часу: шкірка сама облетить, буду підбирати вже очищені горіхи.
– А якщо по голові? Не боляче?
– Одягну каску.
– Відшукати в траві горіх – не проста справа.
– І як ти горіхи піднімеш? Не встаючи з крісла?
– Це дрібниці! – ухилилася від питання Міра і посміхнулася, згадавши улюблений анекдот: – «Хлопці, я – стратег!»
Зінка розсміялася:
– Це там, де пугач порадив мишам стати їжачками?
– А вони його запитали, як це зробити…
– Про що ви? – не зрозумів Влад.
– Не звертай уваги, – відмахнулася Міра, – головне, що вам не доведеться лазити вгору-вниз. Плюс вільні обидві руки. А якщо ще й збивати…
У неї навіть дух захопило: «але ж і справді може вийти! Поки я обробляю нижні гілки одного дерева, Зінка з Владом знімають урожай з іншого: просто кидають горіхи вниз. Потім міняємося місцями: вони скидають горіхи з того дерева, звідки я пішла, а я піднімаю з трави горіхи, які вони збили. І каска не потрібна. Горіхи підніматиму сидячи на землі... – Вона суворо поглянула на гіпсову пов'язку, яка встигла посіріти від пилу. – Петро був правий: доведеться натягувати муфту. Інакше за тиждень пов'язка перетвориться на лахміття. І рукавички! Інакше від горіхів руки стануть чорними... »
Над вухом зухвало продзвенів комар. Міра ляснула по щоці і сказала:
– «Додому», чи що? Завтра рано вставати.
– Додому, – погодилася Зінка.
– А їдальня до якої години працює? – стурбовано запитав Влад. – Ми ж вечерю пропустили.
– У мене є дещо, – пообіцяла Зінка, – голодним не залишишся. Заодно розповім анекдот про мишок і пугача...