Гумореска для літераторів
- Слухай, Аристарше Феоктистовичу, ось ти мені скажи, як письменник письменнику, як фантаст фантасту – що б таке скласти нове... ну... таке собі, хитромудре? Таке, чого б ще ніде ні в кого не було? А? Шукаю свіжу ідею. Таку, щоб ого-го! Можеш підказати по-дружньому?
- Отакої. Дорогий мій колега, Леопольде Никаноровичу, що ж я такого нового можу тобі підказати? Адже ти сам все знаєш і без мене. Нічого не скажу… все, що можна, вже інші понаписували. Попереднички… народилися раніше за нас з тобою… Нову тему знайти дуже складно, навіть неможливо. Я ось сам… скрупульозно… важкою працею. Творча криза…
- Так, списалися ми з тобою... біда.
- Годі й казати.
- Ну, хіба що спробувати про якусь супермашину, яка все вміє і сама все робить?
- Їх уже було багато, незліченно. Роботи, роботи... з електронними мізками.
- А може, про людей зі звіриними головами чи про невидимок? А? Не пробував?
- Я не пробував, а інші пробували. Вже таке є. З цього, власне, починали. Герберт Уеллс постарався.
- А про далекі космічні польоти? А? Надіслати цих космонавтів кудись якомога далі…
- Ой, не кажи мені про космос. Він уже весь виїжджений та вилітаний вздовж і поперек. На всіх типах літальних апаратів. І тарілки, і через нуль-простір, і стрибки у часі. Та й летіти, власне, вже нікуди. Всюди вже побували ці… героїчні персонажі-першопрохідці. «Кудись якомога далі» – це куди? Чи не можеш сказати? Отож-то й воно… нікуди їх уже й послати. Скрізь побували.
- А всередину людини? А? Ось не далеко-далеко, а близько-близько, прямо всередину людини, з переміщенням по венах із током крові? Як тобі?
- Таке теж було. Навіть фільм зняли.
- А як їх під землю? Глибоко. Не в шахту, а ще глибше? Прямо крізь планету?
- Там теж уже були.
- А в часі... кудись у минуле до динозаврів чи в майбутнє до незрозуміло кого?
- Було. І це все було. І неодноразово.
- А мислездатна планета? Ото ідея!
- Станіслав Лем уже цю «ото-ідею» вигадав і описав у «Солярісі».
- Ну, ось ми з тобою всі варіанти й перебрали… Такий собі тупик, ніде правди діти… криза. Уся фантазія у фантастів скінчилася. Де б знайти такого фантазера, щоб нафантазував чогось новенького.
- Так-так, нам, фантастам найважче. Не те що цим… які… Фантастика – це тобі не про кохання писати, усі-пусі, цьом-цьом. Він любить її, а вона любить іншого – простіше простого, таких сюжетиків можна накатати цілі томи. Тільки імена різні підставляй.
- Ой, не кажи. Про кохання писати – взагалі думати не треба. Збудував трикутничок – він, вона та якийсь третій – і нехай собі страждають.
- Так, правильно. Адже і жахіття писати – теж думати не треба. У темному-темному підземеллі… є хтось страшнючий, якого не видно… плюс пару монстриків, яких видно частково, і все, справа зроблена. На додаток чийогось важкого дихання у темряві – і читач вже переляканий та задоволений.
- Звісно. Як і в еротиці. Думати треба в детективі, та й то не дуже. Ледь-ледь. У будь-якому детективі «садівника» можна вирахувати з другої сторінки. Я впевнений. Я б ці детективи катав цілими стопами, якби міг дозволити собі витрачати талант на дурницю.
- Вірно кажеш. Якби я собі це міг дозволити, я написав би кілька історичних романів. Мабуть… Там хоч є щось і про щось…
- Ні-ні, розмінюватися на інші жанри – у жодному разі. Цінувати себе потрібно.
- Звісно, колега. Треба поважати себе. Лише фантастика! Віримо в неї!