ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ

Холодна стіна облупленого будинку віддавала противною прохолодою та вологістю, гострі виступи цегли постійно чіплялись за частини того, що раніше було одягом. Повсюди були залишки битого скла та шматків деревини. У животі неприємно тяжіло від голоду, навіть не можу згадати коли останнього разу щось їв. Я сидів обпершись об стіну будинку, який був моїм останнім прихистком у цьому житті. Трохи піднявшись, обережно обперся на руку, гострі виступи відразу врізались у  шкіру передпліччя, тупа ниюча біль, яка не мала ніякого значення. Кап, кап…. «Гострий виступ», - промайнула ледь жевріюча думка, ніби полум’я гасової лампи, яку своїм подихом загасив ледь помітний подув свіжого вітру.

За вікном швидко опускалась темінь. То там, то там спалахували блискавки, і перші краплі дощу, спочатку вони ледь помітно пролітали повз напіврозбиту стіну. Краплі пролітають все частіше, потрапляючи на обличчя. Я завжди любив дощ, із самого дитинства я грався краплями осіннього дощу, доки рука зовсім не заклякала від холоду. І ось, знову, маленька дитина посміхається в мені зі сльозами на очах; вона не кричить, їй боляче. Дощ переходить в зливу із сильними розкатами грому, ніби Той маленький і слабкий хлопчик….. Впізнаю себе…

Чую впевнену ходу тих, кого в нас називали Новими Богами…

У мене ще кілька хвилин, доки мене знайдуть…

До горла підступає противний комок чогось слизького і бридкого. Відчуваю як з підборіддя капають сльози. Це сльози не від образи, а від простого безсилля. Відчуваю як намокає одяг від вологи, що проступає через стіну.

І в голові одна думка…

–  Я приречений, я останній із старого світу.

Кидаю погляд на автомат… Двадцять сім патронів. Пістолет… Сім патронів.

Слух уловлює ледь помітний шум важких кроків на сходах.

З’являється посмішка на обличчі. Закриваю очі і повільно підходжу до хлопчика, кладу руку на плече, і посміхаюсь до нього, кажу: «Не плач, ти не винен», він посміхається у відповідь, і дивиться на мене великими голубими очима повними смутку… Відкриваю очі, у мене є секунд двадцять, не більше. Майже безсилий, я опираюсь на підлогу порізаною рукою, з якої тоненьким струмочком стікає кров.

Повільно переставляючи ноги, насолоджуючись останніми подувами вітру та розкатами грому, під супровід останньої симфонії дощу, ніби під звуки божевільного оркестру, що грає для самого Сатани, виходжу з того, що колись було кімнатою. Зустрічаюсь із холодним та бездушним поглядом. Востаннє зустрілись старі та нові боги. З підборіддя зривається сльоза… Лязг затвору, в який тільки-но дістали патрон. На вустах з’являється посмішка хлопчика з голубими очима. ПОСТРІЛ…