КОЛИСКА ЗЕМЛЯ

Це був довжиною в одне життя сон, одне життя після смерті, моє переродження в подобу мене.

Довкола все було спалене, горіли пекельні жерла, земля двигтіла від тіл мучеників, повітря спалювало шкіру, якої в мене вже давно не було, замість неї все було загрубіле, ледь почорніле. Демони штовхали своїми гострими відростками, змушуючи рухатись вперед.

То тут, то там спалахували язики полум’я, з яких доносились голоси мільйонів мучеників, які загубили свої душі, їхні руки нервово стискали пекельні вогнища, так ніби намагалися задушити. Чорти, гучно сміючись, штовхали їх своїми незграбними копитами, які були схожі на велетенські підкови з гострими виростами.

  Раптом дорога звернула вліво, всередині серце скажено колотило груди, я йшов і не розумів, що мені чекати. Довкола мене була лише пітьма, яка була злегка розбавлена вогнищами, з яких лунав сміх і шалений стогін. Сильний удар, я падаю на коліна, чекаю найгіршого… Закривши очі, страх просто з’їдає мене, проходить секунда... Дві... Три.... Я відкриваю очі....

Серце замирає від жаху, переді мною стоїть він... Червоні очі, які тонуть в ріках крові, його тіло покрите рідкою чорною як смола шерстю, він був настільки великий, що міг розчавити мене однією рукою.

Він подивився на мене, і сильно фиркнувши своєю свинячою головою з рогами, сказав:

           – Підійміть цей шкіряний мішок.

Дві пари сильних копит відірвали мене від землі, я ледь не висів у повітрі.

  – Я думаю ти впізнав мене, –  сказав він.

  – Я володар цього світу, я Архангел Сатана, – неспішно мовив він, разом з цим відриваючи руку мученику, який насмілився втекти з одного з багать.

Кров потрапила мені на обличчя, і неспішно стікала вниз, на перепалену землю.

Продзвенів будильник, на вулиці був 2500 рік, від дня народження Христа, а мій сон – всього лиш відображення далекого майбутнього, яке стоїть на порозі, і поки що настирливо стукає в двері людству, піщинці у всесвіті під назвою Земля.