СОН

Вечір наступав поступово, ліс насувався на мене. Я оглянувся, довкола був лише він: такий тихий і в той же час могутній, залитий жовтим світлом, що поступово переходило в червонясті відтінки. Промінчики заплутувались між ялинкових голочок в якісь химерні візерунки.

 Я не розумів ні де я, ні що я тут роблю, я ніби прокинувся з глибокого сну. Усе було таким знайомим, і в той же час незрозумілим і ворожим. У голові промайнула думка: "Потрібно рухатись!", неважливо куди, просто йти, почав підступати якийсь інстинктивний, древній страх. І ні, я не бачив ні страшних звірів, ні міфічних демонів, яких описували прадавні племена, проте щось в мені кричало: "Тікай, швидко, біжи, не оглядайся!" – він долинав з глибини моєї підсвідомості.

 Я зробив перші кілька кроків, вологий від роси пісок прилипав до ніг, було якесь неприємне відчуття прохолоди.

 Шлях лежав через невеликий піщаний насип лісової дороги. Я просто йшов, не розбираючи дороги, в середині було ніби щось розбите на мільйони маленьких шматочків. Щось таке, що не я не міг зібрати сам. Від цих думок мене відволік силует. На дворі вже сутеніло, було ледь видно найближчі сосни, останнє проміння прощалося... Воно прощалося із землею, із небом, і зі мною. Силует насувався все ближче, тож тепер я міг його розгледіти: це був високий чоловік міцної статури, він був одягнений в якесь лахміття, перемазаний брудом, в його патлатому волоссі заплуталось перемішане з піском листя, монотонно переставляючи ноги, він ніби волочив їх, не відриваючи від землі, робив глибокі борозни, але все ж таки рухався вперед.

 Страх підступив ближче, він майже перекрикував здоровий глузд, вдихнувши прохолодне, мокре повітря, я швидко покрокував далі. Мене зацікавив дивний незнайомець, щось в ньому було не так, і що саме – не міг зрозуміти. Він майже порівнявся зі мною. Багряний місяць ледь піднявся над землею, але навіть його тусклого і млявого проміння вистачало для того, щоб побачити контури обличчя цікавого незнайомця. Очі... Так... Саме вони зацікавили мене найбільше, вони були пусті, абсолютно пусті, у них не було ні страху, ні гніву, у них не було нічого, у них не було навіть життя. Вони були мертвими, його ніби підняли з домовини і сказали: "Йди!". Незнайомець не знав ні куди він іде, ні навіщо, він просто робив те, що велів йому якийсь таємничий голос, голос, який чув лише він один. Звідки я це розумію – я й сам цього не знаю. Це приходить з якоїсь пустоти, вона глибока, незрозуміла, але я відчуваю, що це правда, і цьому потрібно вірити, це істина. Ніби блискавка промайнула в моїй голові: «Він мертвий". Я не відчуваю людину, я не бачу в ньому життя...

 Голова так різко розболілась, ніби вона зовсім скоро розколиться на дві важкі частини, біль була нестерпною, ноги підкошувались, відчуття були дивні, земля крутилася із надзвичайною швидкістю. Я провалився в темряву. Останнє, що пам’ятаю – це пустий погляд, погляд в якому порожнеча...

 Я не знаю скільки часу був непритомний. Відчуття приходили поступово. Холод... Це моє перше відчуття. Повіки були важкими і відмовлялися слухатись свого хазяїна, голова вже не здавалася таким важким і болючим тягарем. Зібравшись з силами різко відкрив очі. Жах... Це моє наступне відчуття. Повернувши голову, я побачив їх... Їх були сотні і тисячі, вони ніби роботи йшли монотонно, без цілі, без бажань. Мерці не йшли, вони просто існували.

Обпершись на руки, поступово звівся на ноги, і знову цей пісок, цей мокрий мерзенний пісок. Мене пройняла злість, злість на все, на весь світ. Прудкою риссю, я кинувся до найближчого мерця, з силою вдарив його, але він монотонно пішов далі, так, він точно неживий.

Знову слабкість, в голові думка: "Ти сильний, ти можеш", і слабкість відступила.

 Ніч ставала все глибшою, і холод все глибше пробирався всередину мого тіла, проймав до самих кіточок, кожна жилка в моєму тілі тремтіла.

Перша думка: «Вогонь».

 Будильник, знову цей противний звук телефону, кожен день одне й те ж, хочеться вити, від буденних тортур й болі, від буденності. Душ, кава, прохолодна вода, яка плутає й притупляє відчуття, ти стоїш і серце рветься від болі на шматочки.

 Ти робиш це на автоматі, шкарпетки, джинси, футболка... Синя, біла чи може чорна? Так, навіть це вибір, але мені все одно, це нічого не варте.

Ти десь далеко думками, десь глибоко в собі. Так, відволіктися, це саме те що потрібно зараз мені, натискаю на кнопку. Секунда... Дві... Три...

"…вбито двох осіб", "…стався землетрус", "…обличчя, нові, старі, незрозумілі", натискаю кнопку, екран згасає, стає чомусь легше.

Потрібно поїсти, чай, бутерброд, нічого не лізе в горло, але розумієш, що потрібно. Виливаєш чай в раковину, глухо хрускає замок.

Важке повітря. Мільйони – навіть ні, мільярди – вони сірі, і просто йдуть пусті оболонки, вони мертві... СТОП, щось знайоме, я це вже десь бачив, але без різниці, у чому сенс всього.

Чи є десь світло серед цього сірого світу? Скажу чесно, не знаю, навіть сонце світить сірим світлом. Навіщо я тут, що я повинен зробити в цьому світі?

 Хм... Хаотичні думки знову починають роїтися бджолиним хижим кублом.

Я йду по цьому світу, не знаючи, чи помру в наступні кілька секунд, спіткнувшись об камінь. Або божевільний психопат встромить ніж в моє тіло.  І стікаючи кров’ю, яка проступає через дешевий одяг, цей світ побачить хоча б трішки, нехай і кривавих барв життя. Яке ж воно коротке і швидкоплинне... Але це лише думки в голові звичайної маленької людини, яка намагається зрозуміти цей світ.