Розділ Перший

Я прокинувся і відчуваючи легкість в тілі, нарешті, встав з постелі.

Поряд з ліжком стояла шафа, а в цілому кімната була стилізована під якогось маркіза, або навіть барона. Побачивши червоні…

- Темно-вишневі двері. — Слова напівшепотом вийшли з мого рота, нагадуючи як мама виправляла нас з татом, коли ми всі відтінки червоного так і звали одним словом: «червоний».

Я підняв погляд і вийшов через ці двері.

- Прокинувся, то сідай. — Чоловік вказав на стілець за столом. Схоже я вийшов прямо в їдальню.

- Ти хто, взагалі? —Я поставив питання, відчуваючи себе досить розслабленим для такої ситуації.

- Неважливо.

Грубіян якийсь, подумав я.

- Ей, а тобі скільки, бо виглядаєш років на 35, хоча, яка різниця…

- Вірно сказано - різниці немає.

- То я так розумію, що я у вас вдома, вірно? Тоді виходить, що ви мене спасли. Чи мене вам продали?

- Ти - маг Безодні. Я не міг допустити, щоб ти вмер, тому я тебе витяг звідти.

- Хм, тому що я маг Безодні? — Моє питання повністю ігнорувало унікальність моєї спеціалізації.

- Пізніше зрозумієш. Якщо потребуєш, то я дам тобі ще декілька днів свободи.

- Свободи? І навіщо вона мені? — Мене так не цікавила ця розмова, що я починав позіхати.

- Я зрозумів. Тоді…

- Ні, скажи будь-ласка, чому мені може потребуватися декілька днів свободи? — Мій тон почав підвищуватися і я ледь не почав кричати. — Свободи від чого?

Я грубо перебив людину, що спасла мене. Мені таке було не властиво та я вже нічого не міг з цим вдіяти.

- Від інших людей. Тому що в тебе психічний стан зараз, явно не стабільний.

- А, Добре. — Я розслабив руки, котрі мить тому стиснув у кулаки. Гаразд, дайте мені декілька днів свободи.

- Але тепер я передумав. Є засіб, що допоможе тобі краще.

- І як ти визначив, що саме мені допоможе? — Мені ставало все нудніше.

- Досвід.

- Ммм.

- З наступного дня ти йдеш до Ганокотти.

- Це куди? — Як же мені хочеться в ліжечко. — І до того, де я, взагалі?

- Імперія Махо’Чкара. Вона знаходиться на іншому континенті від твого. — Схоже, мій погляд видав, що я нічого не второпав і він додав: — Раніше вона називалася Аверал, якщо це допоможе.

- Одна назва краще за іншу, що тут сказати. — Мої жести максимально показували мою незацікавленість у його відповідях. Якби я міг побачити вираз свого обличчя, думаю, він нагадав би мені скислий огірок.

- І не говори. Добре, давай їсти, а потім вже поговоримо про твоє навчання.

Судячи з розташування сонця, що світило у вікно, ми зараз обідали. А після завершення трапези ми продовжили розмову, хоча я обрав би мовчання…

- Ганокотта - це академія по твоєму. Тільки в нашій імперії вона зовсім іншого рівня. Тут ступінь Перетворення - це обов’язкова умова для вступу, в той час як у вас вже можна було навіть випускатися.

- Тобто, я піду навчатись? І здалося воно мені? — Якось це запарно. Хочу відпочити.

- Ти маг Безодні, як і я. Тому я маю передати тобі ті знання, що маю сам, але знову ж таки, невже ти не хочеш помститися за свого тата, чи повернути матір? — Погляд цього чоловіка було не прочитати. Доволі цікаво…дядько досить дивний і, здається, підступний.

- Звідки ти знаєш про них? — Щиро кажучи, я не дуже був зацікавлений, однак розумів, що інформація може бути корисною.

- Ця інформація тобі поки що непотрібна.

Не сказавши ні слова, я встав і вийшов на подвір’я. Великі двері в кінці їдальні вели прямо туди, тому шукати вихід не прийшлося.

Клімат жаркий, але тут також гарно. Раніше я насолоджувався такими краєвидами, а наразі, навіть відчути нічого не міг.

Будівля була огороджена металевим, добре кованим забором. Я обійшов огорожу в пошуках виходу і пройшовся до найближчого дерева. Декілька гледичій росли одна біля одної, а поряд з першою від Заходу розташовувався пеньок. Можливо, тут полюбляли сидіти і споглядати чарівний захід сонця…

…Хм, я можу гарно про це розмірковувати, як я вважаю, але нічого не відчувати при цьому.

Я сів на цей пень і подивився в сторону сонця, та вітки дерев не дали мені його побачити.

Декілька десятків хвилин я сидів і просто дивився на природу. Поглинав її звуки, барви, запахи - всю цю ніжність, що вона могла передати мені, та так і не відчув нічого: ні задоволення, ні розпачу, ні болю - нічого.

Я просто хочу поплакати - зрозумів я. Але, на жаль, я не можу відчути щось таке, що змусило б мене пустити сльозу. В своїх фантазіях я навіть уявити не можу причину, через яку я знову би заплакав, але там, десь в глибині мене є нестерпне бажання ридати, що є сил.

Голос, вигляд - нічого з цього я не міг згадати про них. Я міг розповісти про те, якими були мої батьки, але не міг це уявити в себе в голові. Намагатися згадати фрагменти з ними, ніби утримувати море голими руками. Мені стало важко через це, і я відчув себе дуже втомленим.