Глава 5

- Як себе почуваєш, сину?

- Та, вже краще. Я майже як новенький. — Не дивлячись на те, що відчував легку слабкість після вчорашнього «делікатесу», я вдав ніби все чудово.

- Ти краще скажи мені ось, що: в цьому форпості не можуть залишатися цивільні, вірно? — Це питання цікавило мене вже третій день, але я з самого початку запланував його на час нашого повернення.

- Ну, простіше кажучи, цей форпост суто для воєнних.

- Ага, зрозуміло. То ти під час завдань потоваришував з Старим Діком?

- Ні, нас не назвати товаришами. Він лише виконує певну роботу за певну винагороду - не більше, не менше. Єдине, чому я з ним в добрих стосунках, так це гарантія того, що він буде мовчати. До речі, за це він бере більше, ніж за саму роботу.

- Цікавий мужик…

*****

На відстані в декілька сотень метрів від будинку я помітив маму. Здавалося, вона читала якусь книгу сидячи на гамаку поміж дерев. Ці дерева, тато цілеспрямовано саджав, аби в теплі дні мати могла читати споглядаючи прекрасні, мальовничі пейзажі.

Не пройшло й десяти секунд, як вона помітила нас і піднявшись, зробила декілька кроків на зустріч.

- О, ви вже приїхали, а я вас че…

- МАМО!

Лише мить…

Хто це? Що відбулося? Де наша домівка? Це маячіння? Що трапилося?

Мене обманули очі чи частина міста була знищена одним закляттям?

Що взагалі відбувається?

Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що відбувається. Що все це означає.

Наш будинок, розташований на околиці міста, просто зник. Ані його, ані тих затишних дерев, які росли за ним, і чималої частини міста, більше не існувало. На їхньому місці залишилася лише чорна, зловісна пустка, що диміла, мов відкрита рана. Щось невідоме, щось надприродне знищило все одним ударом.

Мама була ближче до будинку, ніж ми з батьком. Вибухова хвиля відкинула її, як іграшкову ляльку, і вона впала, сильно вдарившись об землю. Я бачив, як вона намагалася піднятися, її рухи були повільними й напруженими.

- АХ-ХА-ХА, НАРЕШТІ!

Сміх. Хриплий, глибокий та мерзенний чоловічий голос пронизував повітря. Його відлуння викликало в мене запаморочення й нудоту, що піднімалася десь із глибин. Але я тримався. Одна моя рука притулилася до землі, а інша закрила мій рот, щоб хоч якось утримати себе від блювоти.

Мама підвелася, її рішучість була помітна навіть у хиткому кроці. Її обличчя залишалося майже без емоцій, але я бачив, як на очах блищать сльози.

- Мам! — Хотів крикнути я, але горло пересохло, і слова застрягли всередині.

Вона продовжувала йти до мене. Її постава, її кроки здавалися твердими, але я бачив, як вона бореться. Її воля похитнулася, і розум, здавалось, майже полонив відчай.

Коли вона підійшла ближче, я помітив, як кров просочувалася крізь розірваний рукав її сукні, але вона навіть не зважала на це. Її очі зустрілися з моїми, і я відчув у них щось більше, ніж біль. Це був страх, змішаний із рішучістю. Наче навіть перед обличчям цього жахіття вона все ще трималася за нас.

- Він знайшов нас, Ерні.

- АЛЬКАЗАР! — Мій батько привернув увагу невідомого на себе.

-АХ. МИ ВАС ТАК ДОВГО ШУКАЛИ!

- Аа.а.а. — Я впав на коліна від сильного головного болю.

- АЛІСА, БЕРИ ЕРНЕСТА І ТІКАЙТЕ! — Тато теж дуже гучно кричав, проте його голос не спричиняв дискомфорту.

- Ні, Клаус, ти знаєш, що нам не втекти. — Мама, стоячи поряд, ледве відповіла на татів крик. Її відчайдушний погляд збивав мене з пантелику. Невже ця істота була причиною смерті дідуся і сестри?

- Сину, ми тебе захистимо, — тремтячими губами вичавила мама. Її голос ледь чувся крізь шум битви, але кожне слово било прямо в серце.

Я не встигав навіть стежити за блискавичними рухами батька, який змагався з цим демоном. Усе, що я бачив, — це розмиті спалахи магії, розбиті уламки землі й силует ворога, який, здавалося, був самим втіленням жаху. Але я знав, батько робить усе можливе.

- Я віддам тобі себе, якщо ти не чіпатимеш Ернеста! — відчайдушно вигукнула мама. Її голос затремтів, але був наповнений незламною рішучістю.

- ТІКАЙТЕ! — раптом закричав батько. Його слова прозвучали, як грім, який пронизує все тіло. Я перевів погляд на нього і помітив, що він вже б’ється без однієї руки.

- Тато… — прошепотів я, але слова застрягли в горлі. Усередині все палало від відчаю. Я нічим не міг допомогти. Я слабкий…

"Байдуже, — подумав я, зціпивши зуби. — Головне питання: що я можу зараз зробити?"

Мої губи ледве рухалися, страх паралізував серце. Дивлячись, як по залишках нашого міста розходяться потвори, я відчував безсилля. Вони знищували те, чого не торкнулося закляття. Вони все руйнували.

Мимоволі мій погляд знову повернувся до монстра. Він і справді виглядав, як демон із підліткових кошмарів. Гострі роги, моторошно викривлене тіло й очі, що світилися пекельним вогнем. Але це не було порівнянним із тією істотою, яку я бачив під час мого пробудження. Цей демон був земним, жорстоким і до жаху реальним.