Меланхолія, ти люба мені, – наче біла
Магнолія. У тиші, невідомості, сенсу
Відсутності, – у незвичності до зірок
Сутності... Коли незвичний я – до слів,
Як рваний одяг, розімкнених, – до губ,
У безнадійному мовчанні, зімкнених, –
До течії часу, у пісочному годиннику
Пересипаємій, – до листя осіннього,
Танучого під першим інієм, – в сльозах
Несподіваної зливи, галасі листви, у тиші
Ночі – боячись і бажаючи її темряви.
Відредаговано: 07.05.2020