Розділ 5.

— Одна з вас? — розгубилася Поліна.

— Бабусю, ти впевнена? — Володимир обійняв дівчину, притискаючи до грудей. Не хотів, щоб вона злякалася та втекла.

 — Мій дім стоїть на межі двох світів, а цей прекрасний сад по факту належить вже іншому, неймовірно прекрасному світу. І я — його Хранителька.

— Але це неможливо! Це ж все… вигадки…

— Одні справді не вірять, тому ніколи не побачать істинний світ, де ще не забули справжні цінності. І твій кулон — підтвердження того, що ти й сама належиш до нього.

— Це пам’ять про тата, — Поліна обережно торкнулася підвіски у формі половинки серця.

— Але єдиний майстер, що вміє працювати з цим металом живе тут, в Кайсарі.

— Кайсарі? — знову перепитала дівчина.

— Таку назву має цей світ, де ти народилася, дитинко. Земля абрикосових садів — так назвали його наші далекі пращури.

Поліна відчула як всередині неї все стиснулося. Вона заплющила очі, намагаючись пригадати хоч щось, але пам’ять вперто не хотіла відновлювати моменти з її дитинства. Вона добре пам’ятала себе підлітком, а от що було раніше — темрява.

— Я не пам’ятаю... — прошепотіла дівчина.

— Про це просили твої батьки, які обрали життя на Землі, задля твоєї безпеки, — промовила жінка.

Поліна сховала своє обличчя на грудях Володимира.

— Вони загинули, — нарешті промовила Поліна. — Автокатастрофа.

— Співчуваю, дитинко. Але знай, що тут тобі завжди раді, — Агафія раптом накрила її руку своєю. — Ти гарна людина, світла. Бережи цей скарб, онучку, — прошепотіла жінка, а потім обережно вийшла, залишивши молодь наодинці.

— Ходімо у сад? — раптом запропонував чоловік.

— Так, — кивнула Поліна, усвідомлюючи все, що щойно почула від бабусі свого коханого. Так, саме так. Вона відчувала до Володьки саме ці ніжні почуття, що повністю заполонили її душу.

Абрикосовий сад зустрів легким вітерцем та неймовірним ароматом квітів.

— Мої батьки теж обрали Землю, — тихо проговорив Володька, коли вони зупинилися під однією розлогою абрикосою. — А я люблю Кайсарі набагато більше. Тут я відчуваю себе по-справжньому вільним та щасливим. Саме тому повернувся, коли виріс, допомагаю тут бабусі…

— Цей абрикосовий сад такий прекрасний! — Поліна раптом розвела руки в боки та почала кружляти на доріжці. — І знаєш, мені здається, що я вже колись його бачила. Дивне відчуття. Наче я справді повернулася додому.

Володька підхопив її та вони на мить завмерли один навпроти одного.

— Поліно, я знаю, що все дуже швидко. Але я мушу запитати.

— Що? — вона дивилася на нього, очікуючи питання, хоч й була впевнена, що вже знає відповідь.

— Я давно шукав таку як ти, справжню, ніжну, добру. І хоч ти не віриш в істинні пари, я відчуваю, що цього разу не помилився. Ти станеш моєї нареченою?

— Так, — просто кивнула Поліна та знову притиснулася до його грудей, щасливо усміхаючись. — Я хочу залишитися тут з тобою. І відсьогодні я теж вірю в містику та справжнє кохання, — й потягнулася за поцілунком.

Володька лише сильніше притиснув дівчину до себе. Відтепер він точно нікуди та ніколи її не відпустить.

Медальйон на грудях Поліни сяйнув золотистим сяйвом, й за мить половинка серця перетворилася на ціле. Отже, істинність підтверджена?

Абрикосовий вітер грався з її волоссям, співали на гілках птахи. А двоє закоханих гуляли стежками саду, вздовж дерев, тримаючись за руки, цілувалися та шепотіли один одному ніжності. Вони зустрілися, щоб разом створити свою власну щасливу історію кохання.

Березень 2026.

Анітка Санніфео (Anitka SunnyFeo)