Розділ 4.

— То ти кажеш, що зустрів ту саму? — з викликом дивилася на хлопця жінка. Його бабусю важко було назвати старою чи немічною. Так, вже немолода, але все ще енергійна та цілком приваблива жіночка, що виконувала важливу місію Хранительки.

І мова не лише про родинний маєток. Їхня хата протягом багатьох століть стояла на перехресті двох світів. Один з яких був надійно прихований від очей сторонніх. Просто поруч з Землею, за тонкою межею, був ще один Всесвіт, де не знали, що таке війни, зрада чи страждання. В цьому світі люди навчилися чути себе та інших, бачити емоції та читати душі, знаходити істинну половинку та справжнє кохання. Тут панувала цілковита довіра та зовсім інші цінності — щирість, доброта та співчуття цінувалися набагато більше ніж монети. Тут знали, що щастя та кохання купити неможливо.

І саме його бабуся, Агафія, вже кілька десятиліть охороняла його. Вона була нащадком давнього роду, Берегинь та Віщунок, до яких приходили за порадами, а часом й за ліками для зранених душ. Так-так, саме зранених, бо все ж таки, людям властиво помилятися. І вони вміла знаходити потрібні слова, знала певні секрети й вчила інших мудрості та прийняття самих себе.

Та й сам Володька виконував важливі справи, будучи так званим зв’язківцем між двома світами. Саме тому не міг користуватися месенджерами, що стали невід’ємною частиною спілкування сучасного світу, пропадав на кілька тижнів, місяців, а часом й на роки у своєму рідному Кайсарі.

— Бабусю, здається, що так. Все, як ти й говорила. Я відчув зв’язок. Та й твій талісман підказав. Цього разу помилки немає. Поліна — та сама. Коли ти побачиш її — сама відчуєш. Вона щира та справжня на відміну від Рити.

— Нарешті ти зрозумів та побачив справжнє обличчя Рити, — поцмокала язиком бабуся.

— Вибач, що не вірив тобі, а сліпо кохав ту, яка…

— Пусте, мій хлопчику. Всім нам властиво помилятися. Головне, вчасно виправити помилки. І не повторювати їх. Приводь свою Поліну, буду рада познайомитися з нею. Хтозна, може, вона справді зможе стати наступною Хранителькою цього чарівного саду? — бабуся хитро примружилася, подивившись на онука.

— Не лякай її тільки, добре?

— Не бійся. Я спершу сама маю переконатися, що вона Саме Та.

Поки Володька їхав до Поліни, прокручував в голові цей діалог з бабусею. «Саме Та», — звучали в його голові слова рідної людини. Невже й справді?

Володьку виховала бабуся. Своїх батьків він не пам’ятав. Агафія ніколи не розповідала, що сталося на справді. Лише якось обмовилася, що вони обрали Землю, а квітучий сад їм здавався скучним та не потрібним.

Вона ніколи не засуджувала ані свою дочку, ані її обранця, лише кожен раз повторювала, що Володька має зустріти справжню пару, істинну половинку своєї душі, лише тоді знайде спокій та щастя.

Поліна знову чекала його біля парадної, лагідна усмішка, милі руді кучері. Тендітна й така справжня. Його. Серце забилося в грудях, й він, стиснувши в руці намистину в вигляді квітки абрикоса, широко усміхнувся. Затим вийшов з машини, підійшов до дівчини й міцно її обійняв:

— Доброго ранку, красуне!

— Привіт, — вона тулилася до нього й раптом підвела на нього свої очі, а він загубився в цьому блакитному океані, розчинився в її погляді.

Скільки вони так стояли? Хвилину? П’ять? Десять?

Вони обоє розчинилися в цьому моменті.

— Володько, — прохрипіла вона. — Ти — неймовірний.

— Полінко, красунечко, поїхали. На нас чекає моя бабуся та її абрикосовий сад.

— Я готова, — кивнула дівчина.

Вона нічого не питала, цілковито довірившись своєму новому знайомому. Навіть думки не виникло, що він може її викрасти чи заподіяти шкоди.

Навпаки, так легко було на душі, й така впевненість в тому, що вона нарешті знайшла свій шлях.

Машина виїхала за місто, й за деякий час вони дійсно в’їхали у невелике поселення. Тут повсюди квітнули абрикосові дерева.

— Як же тут гарно! — Поліна опустила скло, висунувшись назовні та вдихаючи солодкий аромат, що наповнив собою вулиці.

Володька зупинив машину біля двоповерхового дерев’яного будинку, схованого поміж квітучих дерев та огородженого високим зеленим парканом.

— Хвилюєшся?

— Трохи, — тихо відповіла Поліна, але як тільки Володька взяв її за руки, відчула, що разом з ним здатна подолати всі випробування.

На порозі дому їх зустріла усміхнена жіночка.

— Діти мої, вітаю. Сонечко моє, проходь до хати, — звернулася вона до Поліни.

— Добрий день, пані…

— Моє ім’я Агафія, дитинко. Проходь.

Поліна кивнула та увійшла в дім слідом за господаркою. Володька все ще міцно стискав її руку, боявся, що дівчина кудись втече.

А вона з цікавістю розглядала інтер’єр. Тут була суміш сучасності та старовинних предметів, що ніби розповідали гостям свої історії. Кожна дрібничка на своєму місці. Жодної зайвої деталі.

Простора вітальня з терасою, що виходила на заднє подвір’я була залита сонечком.