Розділ 3.

Дивна зустріч та цей чоловік довго не виходили з голови. Минув вже тиждень, але Поліна спіймала себе на думці, що весь час думає лише про нього. А сьогодні Володимир їй навіть наснився.

Вони разом гуляли посеред абрикосового саду, він весь час обіймав її, а вона сміялася.

І ще десь всередині неї зароджувалися неймовірно теплі, невідомі досі почуття.

Повернувшись з роботи, Поліна втомлено опустилася на диван, її погляд упав на тумбочку, на якій лежала та сама візитна карточка.

«Володимир Вітер», — прочитала вона. А потім схопила свій телефон та швидко набрала номер, серце в грудях забилося сполоханою птахою в очікуванні з’єднання. Гудок, два, три… І ось пролунав знайомий оксамитовий голос:

— Доброго вечора, моя мила незнайомка.

— Привіт, — розгублено проговорила Поліна. — Звідки ти знав, що…

— Відчув, — м’яко посміхнувся Володька.

— Я хотіла…

— Буду за тридцять хвилин, повечеряємо разом, — озвався Володька. — І не здумай наряджатися. Ти прекрасна, Поліно, пам’ятай про це.

І відключився.

Містика якась. Невже його бабуся дійсно відьма, й він… Та ну ні. Це просто збіг!

Але Поліна все-таки побігла в душ та змінила офісний костюм на весняну сукню та охайні черевички на невисокій платформі. Вона дуже їх любила.

За пів години Поліна вже стояла біля свого під’їзду та нервово стискала свою сумочку.

І рівно за хвилину поруч з нею зупинився знайомий позашляховик.

І вона спіймала себе на думці, що посміхається.

— Привіт, красуне! — вийшов з автівки Володимир з букетом ніжних квітів — рожеві троянди приковували увагу дівчини, й вона знову не стримала радісної посмішки.

— Привіт. Дякую. Вони прекрасні.

— Сідай, — відкрив перед нею дверцята.

— Куди ми поїдемо?

— Знаю одну локацію, тобі там точно сподобається. Приголомшливий вид на море, затишна зала, тиха музика та неймовірно смачна кухня.

— Заінтригував, — усміхнулася до нього.

В цей вечір вони багато говорили. З тераси й справді відкривався неймовірний краєвид на затоку, доносився тихий шелест хвиль, а молоді люди сиділи один навпроти одного, усміхнені та розповідали один одному історії зі свого життя, й Поліна з подивом ловила себе на думці, що в них чимало спільного.

— Поліно, — його рука раптово накрила її. — Я хочу показати тобі одне місце. Воно особливе для мене.

— Що це за місце? Далеко звідси?

— І так, і ні, — загадково промовив Володька та раптом став серйозним.

— Це дім моєї бабусі, оточений абрикосовим садом…

— Ого. Чи не зарано для знайомства? — ще більше здивувалася Поліна, відчувши хвилювання.

— Самий час. Вона давно чекає, коли я приведу в дім ту саму… Єдину.

— Володько, ну яку ту саму?

— Ту саму, що одна на все життя, — цілком серйозно проговорив Володька, зазирнувши у вічі дівчині.

— Ми знайомі тиждень. Я не хочу квапити події, — хилитнула головою Поліна.

— Я не буду тебе квапити, але дозволь показати справжнього мене. Це частина мого життя. І…

— Ти говориш такими загадками, але знаєш, я обожнюю абрикосові сади. Колись давно, в будинку моїх батьків, теж росли абрикоси. Я любила проводити час влітку, ховаючись посеред листя, влаштувавшись на товстій зручній гілці. А потім… Будинок довелося продати. Ми переїхали в інше місто, але я й досі згадую той наш сад.

— Тоді тобі точно сподобається сад моєї бабусі. Йому сотні років, й будинку також. Це родинний маєток, який переходить з покоління в покоління… Там живуть тисячі спогадів та щасливих моментів, і якщо ти приймеш його, ми побудуємо там власний куточок щастя.

— Ти такий дивний, Володько. Романтичний, й геть інший. Поки одні розповідають про машини, дорогі курорти та будують бізнес-плани, ти розповідаєш про абрикосовий сад бабусі та щасливі моменти. Ти точно з цієї планети?

— Не зовсім, — усміхнувся Володька.

— Дурний, — розсміялася Поліна. — Але я рада насправді, що ти інший. Мені також природа ближча до душі, ніж офіси та вічні перегони за грошима.

— Радий це чути. Тоді будь готова завтра вранці, я заберу тебе, щоб показати свій маленький всесвіт.