Розділ 2.

Поліна потайки вивчала його, роздивлялася чоловіка, що так раптово опинився поруч. Як то кажуть, в потрібному місці та в потрібний час. Це мав бути кращий день в її житті. Але не судилося. Подружка Марина напередодні натякнула, що наречений Поліни збирається освідчитися, а коли та прийшла на призначену зустріч, то стала свідком того, як пропозицію руки та серця її Денька робить тій самій Марині.

І Поліна ще вважала її кращою подружкою, а свого Деню — найкращим чоловіком на планеті. Зрадники!

Ще ці кляті підбори! Маючи невисокий зріст, їй кортіло бути хоч трішки привабливішою, та й Маринка, й Денька завжди натякали їй на те, що їй потрібно трохи додати зросту, а десь зробити укладку чи макіяж. І вона, дурна, слухали ці поради. Задля чого? Заради такого приниження? Ну, вже ні! Тепер вона вже точно нікому та ніколи не довіриться. І не буде слухати інших. Власний розум є, щоб приймати рішення, а якщо вони й помилкові — то це її власні помилки та шишки.

Поліна відчула, як з кутків очей потекли сльози. Вона лише зараз опинившись тут, відчула себе у безпеці й дозволила собі дати волю емоціям, випустити біль, що скував серце та заморозив душу.

— Серветку візьміть, — Володька дістав з бардачка нову упаковку та простягнув дівчині. — Невже це все через підбори? Так болить?

— Та як би ж… Я сьогодні також зрозуміла, що людина, заради якої я була готова на все… Не варта цього… —  пояснила Поліна.

— Он як, — промуркотів під ніс собі Володька. — Якщо вам стане легше, можете розповісти, я обіцяю просто вислухати. Без зайвих слів.

— Було б що розповідати. Класика жанру: мій наречений та найкраща подруга, — Поліна зітхнула та зім’яла в руках серветку.

— Це все тому, що люди не вміють бачити істинність… — прошепотів Володька, зупинившись на червоний сигнал світлофора.

— Ви такий дивний… — посміхнулася Поліна. — Весь час кажете про істинність, ніби вона дійсно існує. Не вірю я в ці казки. Вибачте.

— Повірте, я знаю, про що кажу. На жаль, цей дар мене оминув. Але моя бабуся… Вона вміє бачити такі пари…

— Вона ця… Як зараз модно казати, тарологиня чи астролог?

— Не те, не інше. Вона справжня відьма, від слова — відати, тобто знати. Такий мій рід. Не вірите? — цілком серйозно подивився Володька на Поліну.

Та лише знизала плечима.

— Не знаю. Я вже мало чому дивуюся, але багато чого просто не вкладається в голові. Вибачте.

— Пусте, — махнув рукою Володька.

Саме в цей час машина в’їхала у двір знайомої їй з дитинства багатоповерхівки. Тут вона виросла, тут за рогом рідна школа, парк, де вони прогулювали останні нудні уроки, тут вона вперше зустріла й Деньку.

— Ну ось ми й вдома, — проговорив Володька.

— Дякую, що підвезли, — вона відкрила сумочку, щоб дістати гаманець та віддячити чоловіку.

— Ну що ви, які гроші. Я ж обіцяв підвезти. Ніколи б собі не пробачив, якби відпустив вас на маршрутку.

— Але ж бензин…

— Моя машина електрична, не хвилюйтеся, — мило усміхнувся Володька. — І ще… Візьміть ось це, — чоловік простягнув дівчині білий прямокутник.

Вона взяла та втупилася очима на золоті літери, якими був вигравіровано номер телефону на підпис: Володимир Вітер.

— Цікавий підкат, але дякую, — Поліна усміхнулася та сховала візитку в сумочку.

Володька вийшов з машини, обійшов її та відкрив пасажирські дверцята, допоміг Поліні вийти.

— Дякую, — знову кивнула вона. І поспішила до своєї парадної.