Розділ 1.

— Володько, невже ти реально думав, що я чекатиму й знову повірю у твої побрехеньки про таємничу компанію, інформації про яку немає в жодних реєстрах? Пф-ф... Ти поїхав на чергове завдання, нібито. Ніколи й слова не сказав про свою діяльність. Може, в тебе й немає ніякої компанії, га? Можливо, ти просто безхатько, або переховуєшся, бо накоїв щось? А, може, там твоя таємна родина? Ну, чого мовчиш? — перед ним стояла та, кого він кохав без пам'яті ще класу з восьмого. І гадав, що це взаємно. Принаймні йому так здавалося. Та й два роки тому Рита запевняла, що чекатиме, незважаючи ні на що. Писатиме листи. Листи. Вона дійсно написала один чи два. Сміялася, що не можна нормально спілкуватися через месенджери, до чого ця таємничість та "лист до запитання"? Не раз повторювала дівчина, а він так  й не наважився розповісти свою головну таємницю. 

— Рито... Я приїхав за тобою. Я кохаю тебе, завжди кохав. Ти ж знаєш, — тихо промов він, взявши за руки та зазирнувши у вічі чорнявій дівчині з ляльковими рисами обличчя. Доглянута, як завжди при макіяжі та з модною зачіскою, але лише зараз він помітив арктичний холод в її зелених очах. Холод та байдужість. 

— Якби кохав, то хіба приховував справжню діяльність? Ти просто трус та брехло! Не хочу нічого чути!.. — Рита відвернулася та висмикнула свої долоньки, схрестивши руки під грудьми.

— Це не так. Я не можу, дав присягу не розголошувати. Але цей час скоро сплине, тоді я зможу поділитися... — виправдовувався він, хоч й розумів, що це вже не має ніякого сенсу. 

В парку, де вони зустрілися з Ритою, розквітала весна. П'янкий солодкий аромат квітучих каштанів на Приморському бульварі кружляв голову, він дивився на дівчину й не міг впізнати в ній свою Риту. Вона змінилася за ці два роки, що вони не бачилися. Хоча ні. Вона завжди такою була, це просто він не помічав, вона дозволяла йому бути поруч, а тепер... 

— Це підло, Володько, — знову нахмурила брови Рита. — Знаєш, не телефонуй мені більше, — підвелася дівчина та швидким кроком пішла геть.

Він зітхнув. Може, то й добре. Бабуся завжди казала йому, що поруч з ним має з'явитися справжнє кохання. Лише тоді він може привести її в родинний маєток, розкрити таємницю та продовжити сімейну справу. І він думав, що це саме Рита. Приїхав, щоб покликати з собою. А воно ось як вийшло. Невже схибив?

Занурившись у спогади про бабусю, її великий дім, аромат пиріжків та квітучий абрикосовий сад, не помітив, як поруч з ним хтось сів.

— Вибачте, — пролунав тихий дівочий голос, — за вторгнення в особистий простір, але тут більше немає вільних лавок, а мої нові туфлі страшенно тиснуть. Я лише наліплю пластир на свіжі мозолі та піду.

— Не переймайтеся, — не відкриваючи очей відповів Володька.

Але коли він почув тихий зойк, все ж таки змусив себе подивитися на несподівану сусідку, що знову плюхнулася поруч з ним.

— Кляті підбори! Ненавиджу їх!

— Якщо ненавидите, нащо обираєте таке незручне взуття? — він з подивом поглянув на рудоволосу юну панночку. 

— Бо один... Кхм, неважливо, загалом...

— Не варто відповідати чимось очікуванням. Якщо кохає, прийме такою якою ви є, в коли ні, то це не ваша істина пара.

— Ви кажете як книжковий герой, — усміхнулася дівчина. — Істині пари існують хіба що у фентезі. В реальному житті все не так.

— Ви просто зустріли не свою людину. Повірте, знаю що це. Кілька хвилин тому від мене пішла дівчина, яку я знав зі школи. Гадав, що кохаю, а вона...

— Співчуваю, — проговорила незнайомка у світлій сукні, що неймовірно їй пасувала.

— Та пусте, — махнув рукою чоловік. — Хочете підвезу вас? Тут неподалік моя машина. 

— Та ну, незручно якось. Дякую, — знітилася руда. — Маршрутка недалеко зупиняється. Я дійду.

— Незручно ходити на цих шпильках! Вони точно не для нашого асфальту. Ходімо, — він піднявся та простягнув руку дівчині, галантно допомагаючи піднятися.

Вона слухняно вклала свою доньку в його та закульгала поруч. 

"Може зняти їх до біса?" — промайнуло в голові  дівчини, й вона знову ледь не впала.

Володька не вагаючись підхопив дівчину на руки, притискаючи до себе.

— Що ви робите?! — запручалася та.

— Рятую ваші ніжки. До речі, як вас звати?

— Поліна, — коротко відповіла незнайомка.

— Володимир, — назвався чоловік.

— Дивне вийшло у нас знайомство, — усміхнулася Поліна.

— Випадкове, але я вірю у долю, — підморгнув Володька.

Вони якраз зупинилися поруч з позашляховиком білого кольору, тому він обережно опустив її на землю та розблокував дверцята, допоміг Поліні влаштуватися на передньому сидінні й лише потім всівся на своє, водійське.

— Кажіть, адресу, введу в навігатор, — промовив чоловік.

Дівчина тихо зітхнула, але назвала, Володимир кивнув, ввів дані та завів автівку.

— Ви знаєте, я лише вчора повернувся в місто. Два роки тут не був.

— Справді? А де були?

— Контракт робочий, вибачте, не можу розголошувати деталі.