Пролог

8 років тому...

—  Єлизавето, негайно підіймись! Ти затримуєш інших! — дратівливо кричить Оксана Антонівна — Негідниця! Тільки вмієш лінуватись, ти сюди прийшла не для цього. — удар по моїй спині забезпечила гімнастична стрічка.

  Не настільки мені боляче було, як обідно. Стиснувши кулак, тримаючи ком в горлі я ледь не розплакалась, але я розуміла, що якщо розридаюсь при всіх присутніх мене потім заклюють. Зібравшись, я повільно піднімаюсь попри біль внизу коліна, через невдалий трюк і пронизливо дивлюсь на свою вчительку, яка не дотримувалась жодніх своїх обов'язків поведінки з дітьми. Скільки скарг вона перенесла, але залишається тут через свого брата, який має великий вплив на школу-пансіон, адже являється інвестором. 

— Вибачте, я не втримала рівновагу. — опустила погляд — Цього більше не повториться!

— Звісно не повториться, адже ти не хочеш залишитись без вечері, правда? — з нотками іронії промовила ця неадекватна жінка, від чого мені стало лячно — Тому хутчіш повтори, незграбне дівчисько!

Я намагаюсь заспокоїтись і зробити цей дідьковий трюк, щоб від мене відв'язались, але знову щось йде не так і я падаю. 

Сміх, шум і скриготіння зубів вчительки охопило величезну залу.

— Єлизавето Несторенко, ти знущаєшся з мене? Бездарність! — останні слова, які я почула вибігаючи з сльозами з зали.

В вечір я навіть не хотіла виходити на вечерю, навіть не через погрози Оксани Антонівни, а через те, що всі будуть глузувати з мене і від цієї думки мені ставало не приємно. 

Стукіт в двері. Я піднімаюсь з ліжка , підходжу ближче до дверей і бачу на підлозі записку: "Обережно відчини двері". Вдихнувши глибоко повітря повільно відкриваю двері і бачу перед собою тарілку з картоплею, біля якої помічаю ще одну записку і в ту мить чую крик.

— Несторенко, навіть не чіпай це! — суворо заборонила вчителька — Будеш знати як показувати свої витівки. — я помітила що біля неї стояв один хлопець, який здавався на декілька років старшим за мене і який, мабуть, поклав цю страву через жалість. — А ти молодий чоловіче, бачу також хочеш бути покареним, ти ж знаєш яке покарання за недотримання правил? Ти знаєш, що чоловічій статі не можна заходити на цю частину?  — тим часом я непомітно забрала записку і заховала руку за спину.

— Звісно, але мені стало шкода її, вона новенька не може все виконувати ідеально, але не хвилюйтесь я готовий мити підлогу на холі в знак покарання. — я все ж не могла зрозуміти чого він так вчинив, через жалість він би кожній дівчині приносив їжу, адже знущань тут багато хто зазнає. 

Невдоволене обличчя Оксани Антонівни, яке вже де-не-де покрилось зморшками, ще більше нахмурилось.

— Іди до себе, щоб тебе тут не бачила! Зрозумів? — підійшовши ближче забрала тарілку і нахилилась так близько до мене, що я почула різкий і гидкий запах її парфумів — Чого стала як закопана? Марш в кімнату! Завтра з тобою ще поговорим! — не пройшло і двох секунд, як я зачинила за собою двері.

— Який сміливий, цікаво як його звати... — зрозумівши що в мене в руці знаходиться папірець пробурмотала собі під ніс — Дурепа!

Відкривши записку одразу усміхнулась. "Смачного, Ліззі! Думаю вечеря тобі сьогодні більше потрібна. Не переживай через ситуацію в залі, ніхто ще не постраждав від лап Оксанки, тому для всіх це звичайне видовище, над яким дозволено пошуміти. Вірю, завтра в тебе все вийде! Денис."

Стиснувши записку в руках так і заснула з нею. 

Всі ці чотири роки ми були найкращими друзями, хоча не так і багато часу проводили разом, адже було заборонено спілкуватись з хлопцями, але ми завжди виходили з ситуації і пізно вночі виходили на дах будівлі і дивились на зірки. Зірки — одна з найбільших наших мрій, а саме вийти з школи і разом полетіти до зірок. 

Наші мрії здійснились, в випускний вечір Дена ми пообіцяли один одному, що нашій дружбі не кінець і Денис зобов'язаний дочекатись мене і ми разом полетимо. Мрії. 

Насправді, після того як Денис закінчив школу, наше спілкування обірвалось, я навіть не могла до нього подзвонити, адже телефонами нам дозволяли користуватись лиш для того, щоб подзвонити до батьків і до того я забула взяти номер Дена. Я майже повністю закрилась в собі, ні з ким не спілкувалась, навіть з тією дівчиною, яку до мене поселили в кімнату. Весь наш діалог складався з двох слів "привіт" і "бувай". Мені дуже сильно не вистачало Дена.

— Єлизавето Несторенко, запрошуємо забрати свій атестат про закінчення школи-пансіону художньої гімнастики! Вітаємо! — я закінчила цю кляту школу, мені не віриться, що мені вже вісімнадцять, що у мене класна розтяжка і багато гімнастичних вмінь, а ще мені не віриться, що я не бачила Дена вже 4 роки. Він вже і забув про мене.

Виходячи на сцену я бачу своїх батьків, які щиро посміхаються і можна побачити в їхніх очах, вони пишаються мною! Ось і закінчилась церемонія отримання атестатів і я вже в авто своїх батьків. Ми їдемо додому. Це приємно усвідомлювати.

— Тепер куди моя принцеса  піде вчитись? — спокійно промовив батько слідкуючи за дорогою 

— Як куди? Звісно моя квіточка продовжить шлях гімнастки! — радісно сказала мама і в ту мить обернулась до мене і погладила щоку.

— Ну... Мені дуже подобається сфера журналістики, тому я планувала поступити в Київ — зніяковіло відповіла і одразу замітила невдоволене личко мами.

— Стільки зусиль, стільки грошей і ти хочеш закинути гімнастику і залишитись без роботи, адже в журналістиці немає великих перспектив. Це не обговорюється! — останні слова сказала з підвищеним тоном

Перед моїми очима появилась прозора пліва і ще трішки і мені здавалось, що зараз я розплачусь і затоплю весь салон авто.

— Марино, що ти так зразу? Хай сама вирішує, адже і так відірвавшись від нашого гніздечка вона так швидко пішла від нас! — поглянув на мене через дзеркало і підмигнув — Має право зараз самою вирішити!

— Але вона має бути як її покійна бабця... — почала нервно кліпати очима  — Недопустимо, через своє дурне бажання може зіпсувати своє життя.