Епілог

Минуло кілька днів. У будинку бабусі Олени знову запанував спокій. Майстер полагодив електрику, і лампи більше не вибухали іскрами. Надя знову грала у свої ігри, але тепер вона щогодини робила перерву, щоб просто погладити Бліка або вийти в сад і послухати спів пташок.

​Я сиділа на підвіконні, тримаючи на колінах старий чорний телефон. Він був холодним і мовчазним. Жодних повідомлень, жодних дивних дзвінків о 03:03. Тепер це був просто гарний старовинний предмет.

​— Ти впевнена, що він більше не заговорить? — тихо запитала Надя, підходячи до мене.

​Я подивилася на екран, у якому відбивалося наше вікно і ясне весняне небо.

— Бабуся каже, що він заговорить лише тоді, коли комусь із нашого роду справді буде потрібна допомога. Або коли ми почнемо забувати щось дуже важливе.

​Фенрір, який лежав біля моїх ніг, раптом підняв голову і тихо гавкнув, дивлячись на телефон. Блік підійшов і потерся мордочкою про мій лікоть.

​Я відкрила журнал викликів. Там було порожньо, окрім одного запису, датованого сьогоднішнім числом. Але це не був вхідний дзвінок. Це був запис у "нотатках", який з'явився сам по собі.

​Там було написано:

​«Пам'ять — це не те, що зберігається в хмарі. Пам'ять — це те, що ти тримаєш за руку».

​Я посміхнулася і закрила телефон. Ми з Надею пішли на кухню, де бабуся вже пекла пироги з яблуками. Запах кориці та домашнього тепла заповнив увесь дім, витісняючи останній запах озону та електрики.

​Світ навколо нас став цифровим, швидким і іноді холодним. Але в нашій кишені завжди лежав цей магічний міст у минуле. Тепер ми знали: якщо десь у дротах знову заведеться Тінь, ми знаємо код. Ми знаємо, як повернути світло.

​Я глянула у вікно. Мені здалося, що на мить у склі миготіло обличчя прадіда, який підморгнув мені й зник.

​Ми були вартами Ефіру. І ми були готові.

​Кінець.