Розділ 4 . Таємниця старого ефіру

​Ми вибігли в коридор, де панувала густа, як смола, темрява. Лише очі Фенріра світилися синім, прорізаючи туман із пікселів. Важкі кроки вели до вітальні. Там, у кріслі, качалка якого скрипіла в такт металевому серцю монстра, сиділа бабуся Олена.

​Вона не виглядала наляканою. У її руках була стара гасова лампа, вогонь якої не дрижав від електричних розрядів.

​— Бабусю! Там... воно! — закричала я, ховаючи Надю за спину.

​Бабуся підняла лампу. Світло живого вогню вдарило по цифровій тіні, і та з шипінням відступила, розпадаючись на іскри.

​— Сідайте, діти, — спокійно сказала вона. — Пора вам дізнатися правду про "Чорний Ефір".

​Ми присіли на килим біля її ніг. Блік застрибнув бабусі на коліна, і вона почала повільно його гладити.

​— Цей телефон, Софійко, зроблений не на заводі. Його зібрав твій прадід у 1926 році. Він був генієм радіозв'язку, але він шукав не людей... він шукав голоси тих, хто пішов. Він вірив, що пам'ять не зникає, вона перетворюється на особливу частоту.

​Бабуся торкнулася корпусу чорного телефону в моїх руках.

​— Але він помилився. Він відкрив двері не для добрих спогадів, а для Цифрових Тіней. Це істоти, які складаються з покинутих думок, страхів та забутих імен. Вони ненавидять сучасний світ, бо він занадто швидкий. Ваші смартфони для них — як солодкий нектар, вони їдять ваші дані, щоб отримати силу і вийти в нашу реальність.

​— То цей телефон — пастка? — прошепотіла Надя.

​— Ні, — хитала головою бабуся. — Це Тюрма. Поки цей телефон у нашій родині, ми — вартові. Він притягує тіней до себе, не даючи їм розповзтися по всьому світу через інтернет. Але сьогодні, у сторіччя його створення, Тінь відчула слабкість. Вона хоче замінити твій голос своїм шумом, Софіє.

​Раптом стіни за вікном почали вібрувати. Усі ліхтарі на вулиці спалахнули яскраво-білим світлом, хоча електрику в домі було вимкнено.

​— Вони намагаються пробитися через зовнішню мережу! — вигукнула бабуся. — Якщо вони захоплять підстанцію міста, тисячі людей побачать їх на своїх екранах... і тоді їх уже не спинити.

​Я подивилася на старий телефон. На екрані з’явився напис: «ВВЕДІТЬ КОД ПАМ'ЯТІ».

​— Який код, бабусю?! — я запанікувала.

​— Це дата, яку неможливо видалити з серця, — відповіла вона, дивлячись мені прямо в очі. — Те, що дорожче за будь-яку техніку.