Розділ 3. Темрява та голоси

​Я притиснула старий чорний телефон до вуха. Світ навколо почав викривлятися. Замість звичних звуків кімнати я почула низький, вібруючий гул, наче я стояла всередині величезного трансформатора.

​— Біжи... — прошепотіло з динаміка. Це був голос, схожий на голос бабусі, але набагато молодший. — Вона вже чує їхній сміх у своїх навушниках. Біжи, поки мережа не замкнулася.

​Я не стала чекати. Схопивши Бліка за загривок (він навіть не пручався, лише затих, як кам'яна статуетка), я кинулася до дверей. Фенрір випередив мене: він ударив лапою по дверній ручці, і з неї полетіли сині іскри. Замок клацнув, вивільняючи нас із цифрової в'язниці.

​Коридор був невпізнанним. Стіни мерехтіли, на шпалерах проступали рядки двійкового коду, що стікали вниз, наче чорна кров. Усі лампи в домі вибухали одна за одною, засипаючи підлогу дрібним склом.

​— Надю! — крикнула я, вриваючись до її кімнати.

​Моя молодша сестра сиділа на ліжку в повній темряві. На її голові були великі геймерські навушники, і вона розгойдувалася з боку в бік. Її обличчя освітлював лише екран планшета, але замість гри там було лише статичне "сніжіння", як на старому телевізорі.

​Я підбігла і зірвала з неї навушники. З них донісся такий пронизливий ультразвук, що в мене заболіли зуби.

​— Надя, прокинься! Це не гра!

​Надя підняла на мене очі. Вони були повністю чорними, без зіниць.

— Софіє, — сказала вона чужим, багатоголосим шепотом. — Вони кажуть, що в 1926 році тут не було дротів. Вони кажуть, що ми занадто гучні. Вони хочуть вимкнути нас, як ми вимикаємо старі лампи.

​Раптом екран її планшета став яскраво-зеленим. З нього почали виповзати тонкі, схожі на кабелі щупальця, сплетені з пікселів. Вони тягнулися до рук Наді, намагаючись "підключитися" до неї.

​Блік стрибнув на планшет, відволікаючи увагу монстра, а Фенрір загарчав так, що стіни затремтіли. Його примарне тіло почало поглинати електрику навколо, стаючи дедалі більшим.

​— Вимкни все! — знову закричав телефон у моїй руці. Його екран палав. — На зворотному боці телефону є маленька червона кнопка. Це аварійне завершення! Натисніть її обоє одночасно!

​Я подивилася на старий апарат. Дійсно, там з’явилася кнопка, якої я не помічала раніше.

​— Надю, тримайся за телефон! — я схопила її за руку, змушуючи торкнутися чорного пластику.

​Ми натиснули. В ту ж мить по всьому будинку прокотилася хвиля тиші. Планшет згас. Цифрові щупальця розсипалися сірим попелом. Чорні очі Наді почали світлішати, і вона нарешті кліпнула, впізнаючи мене.

​Але в коридорі почувся важкий, металевий крок. Хтось — або щось — дуже велике і зроблене зі старого заліза повільно наближалося до нашої кімнати.

​— Це не кінець, — прошепотіла Надя, притискаючись до мене. — Вони просто перейшли на ручне керування.