Розділ 2. Цифрова пастка

​Двері моєї кімнати здригнулися. Я кинулася до них, хапаючи холодну ручку, але вона не піддавалася. Це не було схоже на звичайний замок — ручка здавалася припаяною до металу, а з-під щілин дверей почало пробиватися те саме мертвотно-зелене світло, яке я бачила на екрані старого телефону.

​— Мамо! Бабусю! — закричала я, гатячи кулаками по дереву.

​Але замість голосу рідних я почула лише перешкоди. Знаєш, той звук, коли радіо не може зловити хвилю? Шшш-хррр-пшшш... Цей шум ставав дедалі гучнішим, заповнюючи всю кімнату.

​Блік вискочив з-під ліжка, але він не тікав. Мій маленький рудий кіт вигнув спину і почав бити лапою по повітрю прямо перед собою. Там, де він бив, повітря йшло брижами, як на екрані старого телевізора.

​— Фенріре, до мене! — покликала я свого вовка.

​Фенрір виступив уперед. Його блакитне полум'я освічувало кімнату, і в цьому світлі я нарешті побачила Його.

​Біля вікна стояла постать. Вона не була живою, але й не була привидом. Це був силует, складений із тисяч дрібних пікселів і цифр, що постійно рухалися. Замість обличчя в нього було мерехтливе сіре полотно, на якому час від часу проступали чиїсь очі або рот, але вони миттєво зникали.

​Монстр зробив крок. Кожен його рух супроводжувався звуком розряду статичної електрики.

​— Ти... ти з телефону? — мій голос тремтів так сильно, що я ледь вимовляла слова.

​Постать зупинилася. Її «обличчя» раптом перетворилося на набір цифр: 03:03.

​— Ми... не... з... телефону... — проскрипіло звідусіль водночас. Голос був механічним, наче кожне слово вирізали з різних старих записів. — Ми — те, що ви викинули. Пам'ять, яку ви видалили. Фотографії, які ви стерли. Ми хочемо... назад.

​Цифрова тінь простягнула руку до мого сучасного смартфона, що лежав на ліжку. Щойно вона торкнулася його, екран телефону вибухнув іскрами. Пластик почав плавитися, перетворюючись на чорну рідину, яка миттєво потекла до ніг монстра, роблячи його більшим і міцнішим.

​— Він живиться технікою! — зрозуміла я. — Фенріре, не дай йому підійти до комп'ютера!

​Мій вовк кинувся в атаку. Він стрибнув на монстра, розриваючи піксельний туман своїми примарними іклами. Але тінь просто розпалася на тисячі дрібних крапок і знову зібралася за спиною вовка.

​Раптом старий чорний телефон у моїй кишені став неймовірно гарячим. Я вихопила його. Екран горів яскраво-червоним.

​Нове повідомлення:

«Твоя сучасна іграшка — це просто двері. Старий телефон — це ключ. Якщо хочеш вижити, вимкни все світло. Вони бачать лише там, де є струм».

​Я подивилася на вимикач, потім на комп'ютер і настільну лампу. Якщо я вимкну світло, я залишуся в повній темряві з цим створінням. Але якщо я цього не зроблю, він з'їсть усю енергію в домі й стане непереможним.

​— Надя! — я згадала про сестру. — Що як він уже в її кімнаті?

​Я схопила старий телефон як єдину зброю і приготувалася до стрибка. Мені треба було дістатися до головного щитка в коридорі.