Розділ 1 . Повідомлення з минулого

​Після розмови з бабусею в домі запала дивна, неприродна тиша. Софія сиділа у своїй кімнаті, крутячи в руках чорний апарат. Він був дивно важким для своїх розмірів, а пластик на дотик нагадував не сучасний матеріал, а гладкий обсидіан — камінь, що народжується у вогні вулканів.

​Вона спробувала натиснути кнопку ввімкнення. Нічого. Екран залишався чорним і мертвим, наче вимкнене око.

​— Зламаний, — прошепотіла вона, відчуваючи водночас і розчарування, і полегшення.

​Блік, який зазвичай любив гратися з усім, що потрапляло Софії до рук, зараз забився під ліжко. Звідти виднілися лише його великі налякані очі. Навіть Фенрір, її вірний вовк-фамільяр, не знаходив собі місця. Він повільно кружляв по кімнаті, час від часу зупиняючись біля дверей і глухо гарчав на порожній коридор.

​Софія поклала телефон на стіл і вирішила відволіктися — дістала свій сучасний смартфон, щоб погортати стрічку новин. Але щойно вона розблокувала екран, той почав мерехтіти. Картинка здригалася, йшла смугами, а звук у навушниках перетворився на білий шум, крізь який пробивався ледь чутний ритмічний стукіт... Тук-тук... тук-тук... Наче билося чиєсь металеве серце.

​Раптом старий чорний телефон на столі вібрував. Один раз. Коротко.

​Софія завмерла. Екран старого апарата спалахнув синім, холодним світлом. На дисплеї з'явився значок конверта — прийшло SMS.

​Дівчинка повільно підійшла до столу. Руки тремтіли. Вона натиснула на центральну кнопку. На екрані відкрилося повідомлення:

​Від: [НЕВІДОМИЙ]

Дата: 20 березня 1926 року

Текст: «Ми чекали на тебе сто років. Не закривай вікно. Нам важко проходити крізь скло».

​Софія відчула, як її обдало крижаним холодом. 1926 рік? Це було рівно сто років тому! Саме сьогоднішня дата, але сторіччя тому.

​Вона різко озирнулася на вікно. Сонце вже сідало за горизонт, фарбуючи небо в колір запеклої крові. Кватирка була прочинена, і легкий весняний вітерець ворушив фіранки. Софія кинулася до вікна, щоб зачинити його, але запізнилася.

​На підвіконні, з того боку скла, вона побачила відбитки пальців. Довгі, тонкі, наче обпалені сажею. Вони з’являлися самі по собі, один за одним, рухаючись від краю вікна всередину кімнати, хоча зовні нікого не було.

​— Фенріре! — крикнула Софія.

​Вовк миттєво опинився поруч. Його шерсть спалахнула синім вогнем, він виставив ікла, готуючись до стрибка на невидимого ворога. Але відбитки продовжували з’являтися вже на підлозі, залишаючи по собі слабкий запах горілої електроніки.

​Раптом телефон у її руці знову завібрував. На екрані з’явилося нове повідомлення:

​«Пізно. Ми вже всередині. Пам'ятай про 03:03».