Пролог

​Кімната бабусі Олени завжди пахла сушеною м’ятою та чимось дуже старим — наче пилом від книжок, які не відкривали сто років. Софія сиділа на краєчку крісла, дивлячись, як тіні від старого каштана за вікном повзають по стінах, наче довгі тонкі пальці.

​Бабуся сиділа навпроти. Її руки, поцятковані зморшками, як карта невідомих доріг, тремтіли, коли вона діставала з шухляди невелику коробочку, загорнуту в темний оксамит.

​— Софійко, підійди ближче, — прошепотіла вона. Її голос був схожий на шелест сухого листя. — Сьогодні тобі тринадцять. Час прийшов.

​Софія обережно взяла пакунок. Він був неочікувано важким і холодним, наче всередині лежав шматок льоду, а не подарунок. Коли дівчинка розгорнула тканину, вона побачила телефон. Старий, кнопковий, з ідеально чорним корпусом, який, здавалося, не відбивав світло, а поглинав його.

​— Бабусю, але він же... зовсім старий? — Софія здивовано підняла брови. — Він навіть не сенсорний. І тут немає камери.

​Бабуся Олена раптом схопила Софію за зап’ястя. Її пальці були міцними, як залізні лещата.

​— Слухай мене уважно, дитино, — очі бабусі стали дивно прозорими, наче скляні кульки. — Це не просто телефон. Це міст. У ньому немає картки, і він ніколи не покаже тобі відео з інтернету. Але коли він задзвонить — ти мусиш відповісти.

​— А хто буде дзвонити? — голос Софії здригнувся.

​Бабуся нахилилася до самого вуха дівчинки, і Софія відчула запах озону, який буває лише перед найсильнішою грозою.

​— Ті, хто хоче, щоб їх пам’ятали. Вони живуть у тиші між словами. Вони прийдуть, Софіє. Спочатку в твої сни, потім у твої дзеркала, а потім... — бабуся раптом замовкла і відсторонилася, наче злякалася власних слів. — Просто пам'ятай: ніколи не скидай виклик. Бо вони не люблять, коли їх ігнорують.

​Софія вийшла з кімнати, міцно стискаючи чорний пластик у руці. Блік, який чекав на неї в коридорі, раптом вигнув спину і зашипів на коробочку в її руках. Фенрір, якого бачила лише Софія, стояв у кутку, і його вогняні очі світилися тривогою.

​Дівчинка поклала телефон у кишеню. Їй здалося, що крізь тканину одягу вона відчула слабку вібрацію, хоча екран був темним.

​Вона ще не знала, що цієї ночі, рівно о 03:03, її життя зміниться назавжди.