Оповідання

У місті панував зимовий затишок. Засніжені вулиці блищали у світлі ліхтарів, а крізь мерехтіння сніжинок у повітрі можна було почути тихі кроки перехожих, які поспішали додому. У вікнах будинків теплими вогниками світилися ялинки, а подекуди доносився приглушений сміх. Місто готувалося до свята, і навіть мороз, що щипав щоки, здавався частиною цієї чарівної картини.

Сніг м’яко укутував дахи, і здавалося, що навіть ніч сховалася під його товстою ковдрою. У кутку кімнати біля ялинки лунав тихий сміх. Молодша донька обережно вішала скляну кульку на нижню гілку, намагаючись дотягнутися до кращого місця, а старший син простягав їй нову прикрасу, посміхаючись її старанності.

— Дивися, як гарно виходить! — захоплено вигукнула донька, обертаючись до мами.

Віра кивнула і злегка посміхнулася. Її серце щеміло від тривоги, але в дитячих голосах звучало щось таке світле й чисте, що вона вирішила залишити цей момент для них. У цьому дитячому святковому захваті була надія, яку вони несвідомо берегли і для мами.

— Мамо, а тато точно буде вдома на Різдво? — раптом пролунало запитання.

Віра, яка нахилилася, щоб рівно розправити скатертину на столі, на мить застигла. Вона боялася, що голос зрадить її, тому зробила вигляд, що не почула.

— Якщо ми йому подзвонимо, то він згадає, що ми його чекаємо, правда? — продовжила дівчинка, піднімаючи вгору нову ялинкову прикрасу.

— Правда, — нарешті відповіла Віра. Вона підійшла ближче до дітей, поправила прикрасу на ялинці, що нахилилася, і ніжно обійняла доньку.

Та раптом тишу прорізав пронизливий звук. Сирена повітряної тривоги здригнулася над містом, немов нагадуючи, що навіть у найсвітліші моменти війна не відступає. Святковий спокій зник, поступаючись тривозі.

Віра швидко закрила штори,  щоб трохи приглушити глухе виття тривоги, що звучала над містом.

За кілька сотень кілометрів від цієї тихої сцени, у промерзлому бліндажі, Дмитро витирав чоло, намагаючись позбутися відчуття липкого пилу, що осів на його обличчя після недавнього обстрілу. Віддалений гуркіт артилерії був звичним акомпанементом до кожної ночі.

Його пальці нервово пробігалися по клавіатурі телефона. Він швидко набрав знайомий номер. Дочекався сигналу, а потім почув її голос.

— Дімо? Ти як?

— Все нормально, — відповів він, намагаючись додати впевненості до голосу. — Як ви там?

— Взагалі-то, в нас все добре. Діти ялинку прикрашали. Але у нас тільки що оголосили тривогу. То ми збираємось і йдемо в укриття, — сказала Віра, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

— Ясно... Тримайтеся, — тихо відповів Дмитро, стискаючи телефон. — Ми теж тут щось придумаємо. Хлопці куті зробили. Може і дванадцять страв набереться... святкувати будемо, як годиться.

На кілька секунд він замовк, намагаючись уявити цю сцену. Ялинка, яскраві прикраси, сміх дітей. У його бліндажі був лише маленький ліхтар, що ледь осявав стіни.

— Я люблю вас, — нарешті промовив він.

— Ми теж тебе любимо, — відповіла Віра. Її голос ледь тремтів, але він це відчув навіть через шум у навушниках.

Раптом бліндаж здригнувся від удару. Дмитро ледь встиг притиснути телефон ближче до вуха, коли в динаміку пролунав різкий тріск, і зв’язок обірвався. Земля осипалася зверху, пил затягнув легені, і все навколо потонуло у глухій темряві.

— Тату? — голос доньки в тилу обірвав її думки. Віра подивилася на телефон.

З’єднання пропало. Віра нервово натиснула на кнопку виклику, сподіваючись знову почути голос чоловіка. Але у відповідь з динаміка пролунало холодне повідомлення:

— Дзвінок неможливий. Абонент тимчасово недоступний...

Вона стиснула телефон у руках, ніби могла змусити його дати іншу відповідь.

— Мамо? — діти відчували її тривогу, але нічого не казали.

Віра просто зітхнула й підійшла до вікна. Сирена тривоги ще звучала. Вона подивилася в темряву, молячи лише про одне: щоб її чоловік встиг сховатися.

Швидко відвівши погляд, вона повернулася до дітей.

— Одягаємось. Швидко, — сказала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

Діти кивнули і поспішили до своїх курток. Віра ж дістала з кута "тривожну валізку", перевірила її вміст і кинула погляд на телефон, що лежав на столі. Жодних сповіщень.

Через кілька хвилин вони вже були готові. Старший син притискав до себе маленький рюкзак, а донька трималася за руку мами. Віра швидко оглянула кімнату, вимкнула світло і, відкривши двері, поспішила з дітьми до сховища.

Повітря в укритті було густим, наче стояло стіною. Діти сиділи поруч, мовчки тримаючись за руки, лише іноді обмінюючись поглядами. Віра нервово ковзнула очима по екрану телефону, але жодних сповіщень так і не з’явилося.

— Мамо, тато точно зателефонує, правда? — запитала молодша, дивлячись на неї широко розплющеними очима.

Віра згадала, як кілька годин тому Дмитро говорив з нею, а потім зв'язок обірвався. І цей вибух... Вона нічого не відповіла, лише легенько обійняла доньку за плечі.

— Ви залишайтеся тут. Я зараз, — сказала вона нарешті і підвелася.

Схопивши телефон, Віра поспіхом піднялася наверх. Вона не могла сидіти, не діючи. Можливо, зв'язок з’явиться хоч на поверхні.

Надворі віяв крижаний вітер, несучи дрібний сніг, який кружляв у повітрі, мов заблукані різдвяні зірки. Засніжені вулиці були темними, лише подекуди світилися вікна тих, хто не встиг вимкнути світло. Десь неподалік рівномірно гудів генератор, додаючи до нічної тиші низький, монотонний звук.

Віра притиснула телефон до грудей, мов він міг утішити її, а потім почала ходити туди-сюди, натискаючи кнопку виклику.

«Дзвінок неможливий. Абонент тимчасово недоступний...» — сухий автоматичний голос лунав у слухавці щоразу, коли вона намагалася набрати Дмитра.

— Господи, дай мені сили… — прошепотіла вона, дивлячись у темне небо.

Ніч була неспокійною. У темряві десь здалеку почулися важкі звуки вильотів — це працювала ППО. Віра машинально прикрила вуха, її серце завмерло на кілька секунд. Але потім вона знову піднесла телефон до вуха.