Частина дев'ята. Соля.

    За вікном безперервно дощило. Третій день плакало небо. Сірий ранок змінювався таким же сірим полуднем і ліниво перетікав у сірий похмурий вечір. Дощ барабанив у вікно і заколисував. У кімнаті було тихо і тепло. Соломія сиділа у великому кріслі і дивилась у вікно. Чомусь їй було добре від безкінечного дощу. Він мочив і  мрячив, і люди змушені були відкласти усі свої справи на інші дні. Сьогодні вони змушені були ховатись в будинках і чекати, чекати, чекати…

   Соломія загорнувшись в оксамитове покривало з вдячністю сприйняла цю паузу. Це був необхідний їй перепочинок. Час зупиняв безкінечну круговерть справ і подій та становив усе на свої місця. Можна було помріяти, подумати і прийняти якісь важливі внутрішні рішення.

   Можна мріяти про те, яка ти ніжна і кохана наречена. Згадувати минулі осяйні дні. Але не планувати…Ні, вона нічого не буде планувати. Тільки згадувати і колисатись на хвилях безкінечного кохання Максима до неї. Як же він любив її, як же сильно любив. Летів на зустрічі і побачення. Дарував невимовно прекрасні букети та подарунки і пестив. Як же він її пестив…

   Соломія аж засоромилась спогадам. Перші роки їхнього знайомства вона була, як в рожевій піні забуття. Жодного дня без сюрпризу, жодного тижня без подарунку. Спільні подорожі і канікули переплітались в її голові різнокольоровими хвилями захоплюючих подій, хвилювання, тремтіння і тріпотіння. Кохання. Соломія була закохана до безтями. А спостерігаючи, як цей чоловік намагається її причарувати, закохувалась іще сильніше. Вона місяцями палала на повільному вогні пристрасті та любові і чекала…

   Соломія чекала найголовнішого визнання. Визнання її своєю назавжди. Єдиним коханням і надією на чудове спільне майбутнє. Вона ніколи не сумнівалась, що воно так і є, але Максим чомусь не робив пропозицію. Натомість він підкорював її собі і вони разом проживали щасливі дні і магічні ночі. Соломія була щасливою і щиро раділа своєму коханню і щиро кохала. Але…

   Тоді, вперше, було дуже болісно. Біль був таким сильним, що здавалося половина її навіки залишилась паралізованою. Навіки. Так, це правда, вона вже не може так радіти і відчувати на повну, як колись тоді. До його першої зради. Це змінило її назавжди.

   Тоді все було неочікувано і якось безглуздо. Соломія вирішила поснідати із подружками, після довгої паузи. Зачарована своїм коханням, вона втратила потребу зустрічатись із дівчатами, так часто, як колись. Вибравши один із сонячних днів, подружки зустрілись в парку і попрямували до наймоднішого у місті кафе. Найсмачніші сирники були там. Ніжні і повітряні із свіжими суницями. Одна з подружок прихопила свою кузину і дівчата весело знайомились. Дівчину звали Поліною і вона була ще студенткою. Зробивши замовлення подруги кинулись розпитувати Соломію про Максима і дівчина неохоче відповідала. Дівчата жартували і кепкували над нею. Занадто замріяною і щасливою вона їм здавалась. Вже з півроку вони її прозивали missis Maksim і реготали. Соломія теж сміялась і говорила, що вони заздрісні пліткарки. Вони часто так жартували і любили обговорити своїх кавалерів, та й чужих. Чому б і ні, якщо це нікого не зачіпає і не ображає. Соломія показала новенький золотий браслет, який Максим особисто одягнув їй на ніжку в останню їхню зустріч. Дівчата розповідали про себе і хвалили браслет.

- Цей твій романтичний кавалер нагадав мені одного мого знайомого. Теж, до речі, золотий браслет мені на ніжку подарував. Але я не ношу, я не люблю такі речі,- сказала раптом їхня нова знайома.

- Справді? А я й не знала, що у тебе хтось є? –здивовано мовила її кузина і подружки переглянулись між собою. – Але ти ж не з нашої компанії, тобі не обов’язково розповідати.

- Та ну, припини. Він мені не кавалер. Так собі, шанувальник чи щось таке, – зверхньо мовила Поліна.

- Тобто?

- Ну, - Поліна смішно зморщила носик і задумалась, - він старший набагато і я ставлюсь до нього не серйозно. Так, для здоров’я чоловічок.

- Для здоров’я? – здивувалась кузина, - нічого собі «несерйозно». Від такого несерйозного дядечка і діти можуть бути. Ти необачна.

- Та, припини, - знову зморщила носик Поліна, - він хоче собі маленьку лялюсю у ліжечко. І там він молодець. І подарунки дарує. Але я закрию ці стосунки, не хвилюйся, сестро. Я планую закохатись і померти від кохання. Он, як ваша Соля!- пожартувала Поліна.

- Я навіть не знаю, що тобі сказати, - серйозно продовжувала її кузина. – Будь обережна. Ці старі маніяки, ну їх разом із  подарунками.

- Та це тимчасове знайомство. Ти ж знаєш, я вільна людина і люблю вільні стосунки. Заміж я за нього ж не збираюсь. Побавить мене трішки в ліжечку і обов’язково покине. Навіщо йому така вертихвістка?- засміялась Поліна, - до речі, він мене сьогодні забере, обіцяв підкинути до батьків. У нього машина шикарна, чому б ні?- захищалась дівчина.

- Я не знаю, Полю, але ти необачна. Будь ласка, обережніше. – стурбовано вмовляла її кузина.

- Я відійду на хвильку, - пошепки мовила Соля і, покинувши дівчат, рушила у протилежний бік до туалетних кімнат. Тема була нецікавою Соломії і їй чомусь стала неприємною ця дівчина, і її розмови. Трошки затримавшись, вона дуже  повільно поверталась до столу, тоді як на подвір’я кафе під’їхав Максим. Соля здивувалась, але радісно кинулась йти йому назустріч. Чому це він приїхав, вони ж не домовлялись? І як він дізнався, де вона? Але ж він усе завжди знає, її коханий Максим. З радісним хвилюванням вона повернула до виходу. Боковим зором вона помітила, що Поліна встала з-за столу і поспішила на вихід. І тут Соломія зупинилась і завмерла. Не її чекала та машина. «Може це не Максим?»,- промайнула остання надія в голові у Солі.