Частина перша. Соля.

- Солю, давай швидше, – підганяв дівчину Максим, гукаючи її через відчинене вікно. Він давно вже встиг заправити авто і випити свою маленьку боржомі у склі, а Соломія все ще шукала щось на полицях маркету

- Солю, будь-ласка, я запізнююсь. – знову гукнув Максим. Насправді, він нікуди не запізнювався, але чоловік чудово знав свою супутницю. Якщо не підганяти її, то вона до вечора буде там нишпорити і спілкуватись із продавцем. Соломія обожнювала шопінг і вміла насолодитись навіть покупкою шоколаду.

- Ну чого ти лементуєш? Я йду вже! - Дівчина рвучко відчинила двері авто і суворо подивилась на Максима.- Що у тебе вже підгорає? Ти ж говорив, що вільний.

- Сідай, будь-ласка. Я запізнююсь на побачення. – спокійно вимовив чоловік. Дівчина випустила з рук ремінь безпеки і її великі очі стали ще більшими.

- Що? Побачення? На яке це побачення ти запізнюєшся? В дівочих очах спалахнув недобрий вогонь, а вуста зневажливо скривились. Рудоволоса, струнка, сіроока красуня, здавалось, ледве стримувалась, щоб не ляснути чоловіка по акуратно вибритому обличчю.  Чоловік уважно дивився їй в обличчя і мовчав.

- Я чекаю відповіді. – тихо сказала рудоволоса красуня. – Говори, не бійся, ти житимеш.

- Обіцяєш? – стримано запитав Максим і розсміявся. Обличчя дівчини посвітліло, але вона не змінила позу.

- Добре, відповім. У мене сьогодні побачення із найкрасивішою жінкою в світі і я не збираюсь півдня стирчати на заправці. Пристебнись будь-ласка, я поспішаю.

    Рудоволоса повернулась у кріслі і пристебнула пасок безпеки. ЇЇ обличчя розчервонілось, а вуста вже посміхались.

- Тобто, ніщо не зупинить тебе на шляху до щастя? – жартівливо спитала вона, - навіть якась молода і цікава жінка?

- Це неможливо! – вигукнув Максим рушаючи, - я в безнадійному полоні, я раб бажань моєї господині.

  Соля вхопилась за кермо і вправно повернула його ліворуч. Машина плавно зупинилась на узбіччі. Вони ще навіть не від’їхали добре від заправки. Дівчина грайливо оголила плече і вередливо випнувши губи повернулась до чоловіка.

- Я змушу забути тебе про неї. Дай мені твої вуста хлопче і твої руки. У мене є щось для тебе.

   Максим усміхаючись наблизив своє обличчя до плеча Соломії і м’яко поцілував білосніжне тіло. Чому ці руді такі білосніжні? Він цілував її плече, шию, мочку вуха і у ньому почало прокидатись бажання  Так було завжди, як тільки він торкався її, або вдихав її аромат. Його дихання почало збиватись і він заховав обличчя в її чудове руде волосся.

- Ну, не тут же, красуне, не тут, - прошепотів він.

- Звичайно не тут, - спокійно відповіла Соломія і Максим побачив, що дівчина абсолютно спокійна і насмішкувато розглядає його почервоніле обличчя. – Це я просто нагадую тобі, хто найкраща і найбажаніша.

- Нагадуєш? Хіба це можна забути? Хіба я хоч на мить спроможний вирватись із полону твоїх чарів? Хіба я можу жити без твоїх очей? – відповів чоловік. – І потім, хіба у тебе немає сьогодні побачення із коханим?

- Так, я не можу залишитись із тобою. Мене чекає найкращий із чоловіків.-  підтвердила Соломія і почала поправляти волосся.

- Я можу тебе підвезти, куди скажеш, - підступно запропонував Максим і підморгнув дівчині. - До речі, в багажнику маю дві пляшечки чудового просеко.

-  О! Так ти просто звабник якийсь. А можеш звернути на оту доріжку, що веде до лісу? Обожнюю ліс.

   Максим мовчки звернув на грунтову дорогу. Він не здивувався. Із Соломією завжди було легко і приємно. Тому вже багато років він не міняв коханку. Іноді стрибав у гречку, але швидко розчаровувався і повертався до Солі. Намагався ховати такі свої зриви. Соромився своєї нестриманості. Все ж таки така, як Соля, то великий скарб. Зріла, але все ще схожа на молоду дівчину, красива, без комплексів і достатньо розумна, щоб не вішатись йому на шию. Іноді йому здавалось, що вона й сама не дуже постійна щодо нього. Але дорікнути їй йому не було чим. Отже, не треба вередувати і придумувати проблеми там, де їх нема.

- Нам довго їхати? – запитав.

- Ти вже скрізь запізнився, май на увазі. – відрубала Соля. І дзвінко засміялась.

- Ні, красуне, я все ж надіюсь встигнути на своє побачення.

- Тоді не відволікайся, - мовила жінка і загадково посміхнулась.

  Дорога повернула вліво і раптом, що це? Хатинка лісника. Озеро. Чудово. Максим знав усі навколишні романтичні куточки. А ось цю хатину він ніколи не бачив. Це просто чиєсь житло. Чому вони приїхали сюди? Це не готель і точно не будиночок лісника.

- Солю! Де ти знайшла це диво? – миттєво вийшов із «образу» звабника Максим. – Я вперше бачу цю хатинку. Що це за місце?

- Знайшла, - усміхнулась жінка.- Це було легко.

- Це чийсь будинок, - сказав Максим, - Подивись, тут нічого немає, якийсь город поряд. Солю, ми не заблудились?

    Максим зупинив машину біля хатинки і вийшов, щоб оглядітись. Хатинка була не пишна, не показна, але добротна і не стара. Окинувши оком двір і околиці він схвально кивнув Солі :

 -Чудова місцина, Соломіє Віталіївно. Плануєте придбати? – примруживши очі він повернувся до дівчини. Соломія радісно розсміялась.