Озеро

   Чим довше я живу,  тим більше мене усе спантеличує.

    Скільки ж усього в світі не має жодного сенсу.

                                                            Кері Бредшов.

      Через невеличке вікно ледь ледь пробивалось світло. Темнота розсіялась і можна було розрізнити обриси предметів за вікном.

 "Вже ранок,- подумала вона і внутрішньо здивувалась, - Отже, я просиділа майже всю ніч дивлячись в темне вікно".

  Насправді дівчина вдивлялась в темноту в середині себе. Все намагалась щось там побачити. Можливо минулу себе. Радісну, замріяну сміливицю, що любила життя. Життя, яке сьогодні ненавиділа і бажала його закінчення.

«Але я не зможу, - подумала і сумно посміхнулась сама до себе, - Бо я боязка. А щоб закінчити свій земний шлях, треба трохи відваги»

«Хто я?»- питала вона темряву.

«Чому я?  Чому оце – я?», шепотіла вона до когось, хто мав би знати відповідь. Голова була важка і її хилило в сон. Але навіть засинаючи вона не могла заспокоїтись. Серце її тривожно завмирало, а потім шалено калатало. Думки, одна гірша іншої, ширяли в голові не даючи спокою ні на секунду огорнути її.     

  У маленькій темній кімнаті невисока постать вдивлялася в таке ж темне дзеркало. Відображення в дзеркалі не могло втішити нікого. Із дзеркала на дівчину дивилась потвора. Потвора була сумною і дівчина швидко зрозуміла, що то її відображення і впустила дзеркало. Дзеркало полетіло вниз і з тихим дзенькотом розлетілось на мільйони піщинок. Піщинки закружляли у сріблястому вихорі навколо постаті і розтанули в темній кімнаті, наче сніжинки під сонцем.

  Дівчина прокинулась і зрозуміла, що сон її все ж таки здолав і вона трохи поспала. Не те, щоб вона відчула полегшення і спокій.  Просто зникле дзеркало і потвора в ньому, швидко знайшли своє пояснення. «Але потвора нікуди не зникла» ,- подумала вона з кривою посмішкою. «Я і є та потвора. А може ще й потворніша. Звичайні потвори псують життя іншим, а я  от спромоглася зіпсувати його собі»

   Раптом у двері постукали і дівчина здригнулась. Ніхто не знав, що вона тут. Вона безшумно піднялась з ліжка і навшпиньки наблизилась до дверей.

    - Пані, - тихо промовив хтось за дверима, - Ви чуєте? Ви просили Вас розбудити, – і знову тихо постукав у двері.

Ох, яка ж вона забудькувата! Це ж портьє. Вона сама вчора попросила розбудити її удосвіта. Страх розтанув і дівчина заспокоїлась.

   - Так, дякую, - рівним голосом відповіла дівчина, – дуже дякую, я вже прокинулась,– додала гучніше. За дверима хвилину було тихо, а потім почулись легкі кроки, що віддалялися, приглушені килимовим покриттям коридору.

Отже, цей ранок настав. А вона зовсім не була готовою. Так чекала цього ранку, ретельно готувалась, але відчувала себе розбитою і переможеною. Раніше їй здавалось, що цей ранок буде полегшенням і вона відчуватиме себе спокійною. Насправді ж відчувала себе жахливо. Боліло під лопаткою, тисло в сонячному сплетінні, не можна було на всі груди вдихнути повітря і від цього паморочилось в голові.

  - Не можна так розкисати, - підбадьорювала вона себе.- Не можна. Ти вже все вирішила. Листи написані і десь за годину-другу будуть прочитані. Дороги назад немає. Та і не треба.

ЇЇ душа прагнула нарешті спокою і спочинку. Коли вона вибирала місце, цей маленький готель привернув її увагу тим, що мав на своїй території велике озеро і був зовсім не популярний. Вчора вона помітила, що майже всі ключі від кімнат спокійнісінько висіли на дошці на рецепції. Отже, вона правильно вибрала місце. Тепер залишилась остання справа, найголовніша.

     -  Ви повернетесь до сніданку? – озвався до неї немолодий портьє, коли вона проходила повз рецепцію. Він відволік її від думок і дівчина хвилину дивилась на нього, ніби згадуючи щось. Потім посміхнулась якоюсь неприродньою посмішкою і заперечливо хитнула головою.

 -  Ви не зможете потім поїсти в готелі, майте собі на увазі. У нас тільки сніданки, - діловим тоном повідомив він.

     Дівчина, що намірилась вже йти, знову повернулась до портьє і посміхаючись тою дивною посмішкою хитнула головою:

 - Так, я знаю. Дякую Вам.

-  Тоді продуктивного Вам дня, пані – додав портьє і зник за стойкою рецепції.

    Дівчина повільно вийшла на подвір’я і відчула ранкову прохолоду. Налетів раптовий вітер і розкуйовдив її волосся. Осінь. Що не кажіть, а осінь вже добре відчувалась у повітрі. Особливо зранку. Дівчина накинула на плечі велику  товсту хустку, яка зовсім не пасувала до її вишуканих черевиків і плаття. Але їй одразу стало затишніше і трохи відлягло від серця. Якщо правду кажуть преподобні отці, то вона скоро зустрінеться з мамою, яку втратила в ранньому дитинстві. Тільки оця стара тепла хустка і лишилось їй від матері. Вона дуже берегла її, розуміючи, що тканина не вічна. Але не сьогодні. У такий день вона із задоволенням закуталась у м’який кашемір і рушила до озера. «Вона одразу впізнає мене, - з’явилась шалена думка, - Це ж бо її улюблена річ» І дівчина лагідно тулила хустку до обличчя і посміхалась. Вона поспішала до озера.